Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я скинув своє взуття й навшпиньки шаснув у тінь, сховався.

То з’явився хірурго-медико-лікар, опівнічний артист-абортист, заштрикувач, вигнаний із кола верховних жерців.

Док Філіпс проплив до освітленої далекої частини сцени, роззирнувся, уздрів руйновище, а тоді знайшов повішене тіло й лише кивнув головою, от ніби такі смерті що не день трапляються. І посунув уперед, підгилюючи носаками свого взуття зруйновані міста, наче то було просто якесь сміття, недоречний тут мотлох.

Побачивши це, я мало не вдавився прокльоном. Тоді затулив долонею рот і сіпнувся назад, у густішу тінь.

Потім я став дивитися у щілину в простінку.

Лікар заціпенів. Мов заєць посеред лісової просіки, він пороззирався надовкола крізь свої окуляри у сталевій оправі, а що очей йому було замало, то ще й запринюхувався. Вуха йому навіть начебто сіпалися обабіч поголеного черепа. А тоді він труснув головою. І зачовгав далі, відкидаючи Париж набік і підфутболюючи Лондон. Ось він і добувся до того повішеного жахіття…

У його руці блиснув скальпель. Тоді він схопив валізу, відкрив її й підсунув під повішене тіло, далі схопив стілець, ступив на нього й різонув мотузку над Роєвою шиєю.

Страшно гупнуло, коли Рой ударився об дно валізи.

Своє страждання я притлумив кашлем. І закляк, упевнений, що цього разу він таки розчув і зараз прийде, з тією холодною сталевою посмішкою в руці. Я затамував віддих.

Док зіскочив на підлогу й нахилився оглянути тіло.

Тут ізнову розчахнулися зовнішні двері. Залунали кроки, голоси.

То прийшли прибиральники, й чи то був призначений для них час, а чи він покликав їх прибрати негайно — я не знав.

Док загрюкнув валізу.

Я закусив свої кісточки, а пальці запхнув собі в рот, аби затлумити страшні прориви мого відчаю.

Клацнули замки валізи. Док зажестикулював.

Я відсахнувся, коли бригада робітників пройшлася павільйоном із мітлами та лопатами, аби повимітати й повикидати афінські брили, александрійські бібліотеки та всі бомбейські храми Крішни у сміттєвий контейнер.

Двадцять хвилин пішло на те, щоб підчистити й вивезти працю всього життя Роя Гольдстрома, прихопивши, на рипучому візку, ще й валізу, в якій, зігнуте й невидиме, лежало тіло мого друга.

Коли ж двері загрюкнулися востаннє, я викрикнув усю свою муку, все горе — супроти ночі, смерті, клятого лікаря, тих чоловіків, що подалися геть. Зціпивши кулаки, я кинувся бити повітря — й закляк, засліплений слізьми. Аж коли я простояв отак довгу часину, трусячись і ридаючи, я раптом уздрів якусь неймовірну річ.

Там, притулений до північної стіни павільйону, стояв стіс обернених один до одного дверних фасадів, достоту оті всі підвіконня й двері, в які ми з Роєм були пірнали напередодні.

А посередині перших дверей тулилася якась маленька, але знайома скринька. От ніби хтось там її просто випадково забув. Але я зрозумів: то подарунок мені.

Рою!

Я кинувся наперед — і став, задивившись униз, і таки торкнувся скриньки. Шеп-шелеп.

Хоч би що там лежало, всередині, воно шелепало.

Чи ж там лежиш ти, тіло, що так тихо шелестіло там, на мурі, в дощ?

Шеп-шелеп-анімурмур.

Прокляття! І думка: чи ж я тебе коли здихаюсь?

Я хап скриньку та ноги на плечі — і драла.

Але добіг до вхідних дверей і став як укопаний.

Заплющившись, утер рота й тільки тоді поволі відчинив двері. Ген там, уже далеченько по алеї, прибиральники саме звертали за ріг — до теслярні й великого залізного крематорію.

Док Філіпс, ідучи слідом за ними, на мигах давав указівки.

Я здригнувся. Якби я прибув сюди на п’ять хвилин пізніше, то підгодився б якраз на той момент, коли він знайшов Роєве тіло та зруйновані світові столиці. І тоді й моє тіло опинилося б у тій валізі, разом із Роєвим!

Моє таксі чекало за павільйоном № 9.

Поруч — телефонна будка. Я упхався туди, вкинув монету, набрав поліцію. Обізвався голос: «Так? Алло, так, алло, так!»

А я тільки п’яно хитався в будці, витріщившись на слухавку, мов на дохлу гадюку в моїй руці.

І що я міг сказати? Що павільйон звукозапису очищено й він тепер порожній? Що крематорій, либонь, уже й розкочегарили, і, поки прибудуть патрульні машини зі своїми сиренами, анічим поліція тут уже не зарадить?

А далі що? Я лишаюся тут сам-один, без зброї, без захисту, без доказів?

Мене виженуть, а то й уб’ють — і перекинуть через отой мур, на вічний спочинок?

Ні!

Я зойкнув. Хтось загупав по мені молотком, аж череп мій обернувся червоною глиною, битою-рваною, мов та плоть Чудовиська. Хитаючись, я зробив спробу вибратися на волю, але мене відкинуло назад, і я мусив душити свій власний переляк у закритій труні, але ніяк не міг розбити її скляне віко…