Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Що як?

— …то була ніяка не аварія, і не п’яні дурощі, котрі вгатили їх одразу в самісіньке пекло? Що, коли хтось навмисне призвів їх до цього?

— Вбивство?! — вигукнув я.

— А чом би й ні? Студійні боси, отакі ви-и-исоко поставлені, отакі ши-и-ироко розрекламовані, неминуче наживають собі купу ворогів. А побігаї, котрі довкола них крутяться, зрештою починають думати, як би когось на гілляку, та вигадувати всякі інші лихі каверзи. Хто того року був у «Максимусі» другий по лінії влади?

— Менні Ляйбер? Але ж цей і мухи не скривдить. Тільки побулькає трохи та зразу й вичахне.

— А ти підсунь йому вигоду з убитої мухи та підкинь дровець йому в пічку. Наразі це ж він стоїть на чолі студії, чи не так? Ото ж бо! Проштрикнув пару шин, послабив кілька шворнів — і бах! Уся студія падає тобі до ніг — на всю решту життя!

— Звучить вельми логічно.

— Та коли б ми знайшли того типа, котрий теє вкоїв, то він би й нам це довів. О’кей, була гульня. А що ще?

— Я гадаю, нам би переглянути старі місцеві газети двадцятирічної давності: мо’, знайдуться ті докази, яких бракує? А ще, коли б ти якось початував, посновигав довкола студії. Не мозолячи, себто, нікому очей.

— З оцією моєю плоскостопістю? Здається, я знаю студійного охоронця. Давно колись працював у «Метро». То він мене впустить — і ні пари з уст. Що ще?

Дав я йому список. Теслярня. Цвинтарний мур. І той котеджик Зеленого Міста, де ми з Роєм планували працювати і де Рой міг переховуватися нині.

— Рой досі чатує там, вичікує, щоб викрасти своїх тварючок. А ще ж, Краме, якщо правда усе те, що ти розказуєш про витівки з автівками, про замахи та вбивства, то нам треба негайно викишкати звідтіля Роя. Якщо студійці прийдуть цього вечора у павільйон № 13 і знайдуть коробку, в якій Рой сховав оте тіло з пап’є-маше після того, як був його викрав, то вони не знаю що йому зроблять!

Крамлі гмукнув.

— То ти, виходить, просиш не просто поновити Роя на роботі, а навіть урятувати йому життя, еге ж?

— Не кажи так!

— Чом і ні? Ти ж оце зненацька опинився посеред ігрового поля, у ролі гравця, котрий подає м’яч, і гасаєш, щоб відбивати биткою м’ячі та промахуватися по них. І як я в дідька спіймаю твого Роя? Блукаючи довкола павільйонів із сачком для метеликів та якоюсь котячою приманкою? А ще ж твої дружки-студійці знають Роя, а я — ні. Вони ж його злапають задовго до того, як я виберуся зі свого хліва для бичків-третячків. Дай мені хоч один факт, аби я мав із чого почати!

— Чудовисько! Чи то Монстр! Якщо ми дошукаємося, хто він такий, то, може, й дізнаємось, чому вигнано Роя ніби лиш за те, що виліпив те погруддя з глини.

— Атож, атож. А ще що? Про Чудовисько…

— Ми з Роєм бачили, як воно подалося на цвинтар. Рой угнався за ним, але не схотів розповісти, що там побачив та чого можна сподіватися від того Чудовиська. Може… саме те Чудовисько й виставило отой дублікат Арбутнота з пап’є-маше на цвинтарній стіні… та й розіслало записки, щоб шантажувати людей!

— Ну, ти зараз забажаєш позривати усі зірки з неба! — Крамлі енергійно, обіруч, потер свою лису голову. — І Чудисько тобі ідентифікуй, і розпитай його, де воно поцупило ту драбину та як виготовило з пап’є-маше достеменного Арбутнотового трупа! Ну й ну!

Крамлі аж розпашівся. Та й гайнув до кухні — піднести більше пива.

Попили ми. А він задивився на мене поглядом, сповненим батьківської любові.

І я сказав:

— Чорт, я й забув навіть спитати, як твій роман…

— «Неси, вітре, від смерті!»?

— Але ж я давав тобі інший заголовок!

— Твій заголовок занадто добрий. То я тобі його й повертаю. А «Неси, вітре, від смерті!» вийде друком на тому тижні.

Я так і підскочив та й ухопив детектива за руки.

— Краме!! О Боже! Ти утнув це! А шампан якийсь у тебе знайдеться?

Ми обидва позазирали до його льодовні, мов дві сороки в кістку.

— А як сколотити разом пиво й джин твоїм блендером фірми «Варінґ», чи не вийде з того якесь «шампунське»?

— Чом не спробувати?

І ми спробували — й покуштували.

І тут задзеленчав телефон.

— Це тобі, — мовив Крамлі.

— Дяка Богові! — я схопив слухавку. — Рою!

— Я не хочу жити, — сказав Рой. — О Боже, як це жахливо. Дістанься сюди, поки я не збожеволів. Павільйон № 13!

І відімкнувся.

— Крамлі! — зойкнув я.

Крамлі повів мене до своєї автівки.

Ми поїхали через місто. Я не годен був розціпити зуби, щоб хоч слово мовити. І так стис собі коліна, аж потерпли без кровообігу литки.