Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Заткайся. Що нам потрібне, так це…

— Матвій, Марко, Лука — і я!

Менні Ляйбер пирхнув.

— Відколи це автори-початківці стали відкидати найбільшу роботу сторіччя? Нам сценарій потрібен на вчора, аби Фріц міг поновити зйомки. Пиши гарно — й одного чудового дня заволодієш усім цим!

І широкий помах рукою.

Я задивився туди, понад цвинтарем. Стояв ясний день, але невидимий дощ мив надгробні камені.

— Боже! — прошепотів я. — Сподіваюся, що не…

Це його дістало. Менні Ляйбер сполотнів. Він знову перенісся у павільйон № 13, у ту пітьму, разом зі мною, Роєм і глиняним Чудовиськом.

Він мовчки вибіг до вбиральні. Грюкнули двері.

Ми з Фріцом обмінялися поглядами. Менні блював за дверима.

— Gott! [49] Боже! (нім.). — видихнув Фріц. — І чом я не послухався Ґерінга?

За хвилину Менні Ляйбер повернувся, заточуючись, тоді роззирнувся довкола, ніби дивуючись, що все тут і досі стоїть на місці, підійшов до телефону, набрав номер, сказав: «Зайдіть сюди!» — і попрямував до дверей.

Я зупинив його біля порога.

— Стосовно павільйону № 13…

Менні Ляйбер приклав руку до рота, наче от-от міг виблювати знову. Очі його розширилися.

— Я знаю, що ви збираєтеся там усе прибрати, — швидко заговорив я. — Але в тому павільйоні лишається багато моїх речей. А я хотів би решту дня проговорити з Фріцом про Галілею та Ірода. Могли б ви не чіпати всього того мотлоху до завтра, аби я міг прийти завтра вранці й забрати свої речі? Потім ви могли б усе інше очистити.

Менні поводив очима, обдумуючи. Потім, усе так само прикриваючи рота рукою, він сіпнув головою: так, мовляв, і крутнувся, опинившись перед високим, худим, блідим чоловіком, котрий саме заходив до приміщення. Вони порозмовляли пошепки, а тоді Менні, без будь-яких «до побачень», вийшов. Той блідий височан був І. В. В. Гоуп, один із оцінювачів кіновиробництва.

Він подивився на мене, помовчав, а тоді, трохи ніяково, сказав:

— Здається, ах, ми не маємо кінцівки для нашого фільму.

— А до Біблії ви зазирали? — водно промовили ми з Фріцом.

Звіринець розбігся, хідник перед студією спорожнів. Шарлотта, Ма і вся решта подалися до інших студій та інших ресторанів. Цих фанатів, розсіяних по всьому Голлівуду, мало бути десь понад три десятки. І хтось із них таки запевне знав прізвище Кларенса.

Фріц одвіз мене додому.

Дорогою він сказав мені:

— Заглянь до відділення для рукавичок. Оту скляну скриньку. Відкрий!

Я відкрив невеличку чорну скриньку. Там, у шістьох охайних оксамитових келишках-гніздечках, виблискували шість кришталевих моноклів.

— То мій багаж, — похвалився Фріц. — То все, що я зберіг і прихопив, тікаючи до Америки, коли на мене гунуло оте пекло, вкупі з моїми ненаситними череслами й талантом.

— А він ого який великий!

— Перестань! — і Фріц чухронув мені мій черепочок. — Тільки лайся, маленький виплодку! Я тобі показую їх, — тиць пальцем у моноклі, — аби переконати, що не все втрачено. Усі коти, а в їхньому числі й Рой, приземляються на всі свої чотири лапи. А що там є ще, у тому, для рукавичок?

Там я ще знайшов товстий мімеографічний сценарій.

— Перечитай його, не здіймаючи рук до неба, і ти станеш чоловіком, сину мій. Кіплінґом! Давай. Завтра, о другій тридцять, зайди до комісаріату. Поговоримо. А потім, перегодом, я прокручу тобі чорновий варіант «Ісуса в юдолі» або «Отче, навіщо ти мене полишив?». Ja? [50] Так? (нім.).

Я висів з автівки перед моїм домом.

— Sieg Heil! [51] Хай живе перемога! (нім.). — вигукнув я на прощання.

— Оце вже на щось схоже! — похвалив мене Фріц і поїхав собі, залишивши мене на таку порожню й тиху домівку, що я тільки й подумав: «Крамлі!».

Коли сіло сонце, я сів на ровера та й погнав до Венеції.

Я не люблю гасати велосипедом поночі, але хотів бути певним, що ніхто не ушнипився слідом за мною.

До того ж мені потрібен був час на обдумування, що та як сказати своєму другові-нишпорці. Щось на взір: Допоможи! Врятуй Роя! Зроби так, щоб його знову взяли на роботу! Розв’яжи таємницю Чудовиська!

Від тих дум я мало не повернув назад, додому.

Уяв чулися мені тяжкі зітхання Крамлі, який вислуховує мою неймовірну розповідь, здіймаючи руки до небес, та посьорбує пиво, аби запити свою зневагу до цілковитої відсутності у мене реальних, чітких, викуваних зі шведської криці фактів-шпичаків.

Я припаркував велик до паркану перед чолом його невеличкого, захованого в тернах, мисливського бунґало за милю від океану й пішов через гайок африканських бузків стежкою, якою ще вчора — відчувалося! — гуляли такі тваринки, як окапі.