— Заткайся. Що нам потрібне, так це…
— Матвій, Марко, Лука — і я!
Менні Ляйбер пирхнув.
— Відколи це автори-початківці стали відкидати найбільшу роботу сторіччя? Нам сценарій потрібен на вчора, аби Фріц міг поновити зйомки. Пиши гарно — й одного чудового дня заволодієш усім цим!
І широкий помах рукою.
Я задивився туди, понад цвинтарем. Стояв ясний день, але невидимий дощ мив надгробні камені.
— Боже! — прошепотів я. — Сподіваюся, що не…
Це його дістало. Менні Ляйбер сполотнів. Він знову перенісся у павільйон № 13, у ту пітьму, разом зі мною, Роєм і глиняним Чудовиськом.
Він мовчки вибіг до вбиральні. Грюкнули двері.
Ми з Фріцом обмінялися поглядами. Менні блював за дверима.
— Gott! [49] Боже! (нім.).
— видихнув Фріц. — І чом я не послухався Ґерінга?
За хвилину Менні Ляйбер повернувся, заточуючись, тоді роззирнувся довкола, ніби дивуючись, що все тут і досі стоїть на місці, підійшов до телефону, набрав номер, сказав: «Зайдіть сюди!» — і попрямував до дверей.
Я зупинив його біля порога.
— Стосовно павільйону № 13…
Менні Ляйбер приклав руку до рота, наче от-от міг виблювати знову. Очі його розширилися.
— Я знаю, що ви збираєтеся там усе прибрати, — швидко заговорив я. — Але в тому павільйоні лишається багато моїх речей. А я хотів би решту дня проговорити з Фріцом про Галілею та Ірода. Могли б ви не чіпати всього того мотлоху до завтра, аби я міг прийти завтра вранці й забрати свої речі? Потім ви могли б усе інше очистити.
Менні поводив очима, обдумуючи. Потім, усе так само прикриваючи рота рукою, він сіпнув головою: так, мовляв, і крутнувся, опинившись перед високим, худим, блідим чоловіком, котрий саме заходив до приміщення. Вони порозмовляли пошепки, а тоді Менні, без будь-яких «до побачень», вийшов. Той блідий височан був І. В. В. Гоуп, один із оцінювачів кіновиробництва.
Він подивився на мене, помовчав, а тоді, трохи ніяково, сказав:
— Здається, ах, ми не маємо кінцівки для нашого фільму.
— А до Біблії ви зазирали? — водно промовили ми з Фріцом.
Звіринець розбігся, хідник перед студією спорожнів. Шарлотта, Ма і вся решта подалися до інших студій та інших ресторанів. Цих фанатів, розсіяних по всьому Голлівуду, мало бути десь понад три десятки. І хтось із них таки запевне знав прізвище Кларенса.
Фріц одвіз мене додому.
Дорогою він сказав мені:
— Заглянь до відділення для рукавичок. Оту скляну скриньку. Відкрий!
Я відкрив невеличку чорну скриньку. Там, у шістьох охайних оксамитових келишках-гніздечках, виблискували шість кришталевих моноклів.
— То мій багаж, — похвалився Фріц. — То все, що я зберіг і прихопив, тікаючи до Америки, коли на мене гунуло оте пекло, вкупі з моїми ненаситними череслами й талантом.
— А він ого який великий!
— Перестань! — і Фріц чухронув мені мій черепочок. — Тільки лайся, маленький виплодку! Я тобі показую їх, — тиць пальцем у моноклі, — аби переконати, що не все втрачено. Усі коти, а в їхньому числі й Рой, приземляються на всі свої чотири лапи. А що там є ще, у тому, для рукавичок?
Там я ще знайшов товстий мімеографічний сценарій.
— Перечитай його, не здіймаючи рук до неба, і ти станеш чоловіком, сину мій. Кіплінґом! Давай. Завтра, о другій тридцять, зайди до комісаріату. Поговоримо. А потім, перегодом, я прокручу тобі чорновий варіант «Ісуса в юдолі» або «Отче, навіщо ти мене полишив?». Ja? [50] Так? (нім.).
Я висів з автівки перед моїм домом.
— Sieg Heil! [51] Хай живе перемога! (нім.).
— вигукнув я на прощання.
— Оце вже на щось схоже! — похвалив мене Фріц і поїхав собі, залишивши мене на таку порожню й тиху домівку, що я тільки й подумав: «Крамлі!».
Коли сіло сонце, я сів на ровера та й погнав до Венеції.
Я не люблю гасати велосипедом поночі, але хотів бути певним, що ніхто не ушнипився слідом за мною.
До того ж мені потрібен був час на обдумування, що та як сказати своєму другові-нишпорці. Щось на взір: Допоможи! Врятуй Роя! Зроби так, щоб його знову взяли на роботу! Розв’яжи таємницю Чудовиська!
Від тих дум я мало не повернув назад, додому.
Уяв чулися мені тяжкі зітхання Крамлі, який вислуховує мою неймовірну розповідь, здіймаючи руки до небес, та посьорбує пиво, аби запити свою зневагу до цілковитої відсутності у мене реальних, чітких, викуваних зі шведської криці фактів-шпичаків.
Я припаркував велик до паркану перед чолом його невеличкого, захованого в тернах, мисливського бунґало за милю від океану й пішов через гайок африканських бузків стежкою, якою ще вчора — відчувалося! — гуляли такі тваринки, як окапі.
Читать дальше