Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Мов сновида, я перейшов вулицю назад.

— Кларенс не приїде сюди.

— Та що це ви? — звинувачувальним тоном сказала Шарлотта. — Він щодня тут буває!

— І що такого ви йому наговорили?! — Шарлоттина мама зиркнула на мене своїм лихішим, лівим, оком.

— Він захворів.

Захворів, як ото Рой, подумав я. І як сам я захворів.

— А чи хто-небудь знає, де він мешкає?

Усі похитали головами.

— Я гадаю, ви могли б податися слідом за ним та й побачити! — Шарлотта замовкла й сама до себе засміялась. — Маю на увазі…

— А я бачила, — втрутилась якась інша жінка, — як він одного разу їхав на Бічвуд. Один із тих дворів-бунґало…

— А прізвище якесь він має?

Ні. Як і вся решта за всі ці роки. Ніякого прізвища.

— Прокляття, — пошепки лайнувся я.

— Якщо вже зайшла мова про прізвища, — Шарлоттина мама подивилася на картку, що я підписав. — То як буде ваше…?

Я назвав їй по літерах.

— У фільмах не спрацює, — пирхнула Ма. — Маєте вибрати собі нове прізвище а чи прізвисько.

— Та звіть мене просто Схибнутим, — сказав я, рушаючи геть від них. — Бувайте! Шарлотто, Ма…

— До побачення, Схибнутий! — попрощалися жінки.

Фріц чекав мене на сходах біля офісу Менні Ляйбера.

— Там, усередині, вони ладні тебе з’їсти! — вигукнув він. — Що в тебе не заладилось?!

— Та побалакав із ґарґульями.

— І невже вони знову спустилися з Нотр-Даму? Хутко заходь!

— І для чого б то? Ще годину тому ми з Роєм перебували на Евересті. А тепер він провалився у пекло, а я загруз у Галілеї разом із вами. Може, поясните?

— Ну, ти вмієш прихиляти людей до себе, — сказав Фріц. — Бо хто ж його знає: можливо, у Менні мати померла? А чи його кохана прийняла кілька не тих чи зайвих пігулок? Закреп? Щось із товстою кишкою? Розсуди сам. Роя викинули. Отож ми з тобою шість років клепатимемо комедії Нашої Банди. Та зайди вже!

І ми увійшли до офісу Менні Ляйбера.

Господар кабінету стояв, спостерігаючи за нами своєю потилицею.

Стовбичив він посеред великої та геть білої кімнати: білі стіни, білий килим, білі меблі й величезний білісінький стіл, а на ньому нічого — крім такого ж білого телефону. Якась чиста сніговиця натхнення з руки котрогось снігом засліпленого митця, абсолютно вивершений дизайн укомплектування.

А позаду того письмового стола красувалося велике дзеркало, тож, сидячи за столом і глянувши через плече, господар міг побачити себе за роботою. І лиш одне вікно на всю ту кімнату. Виходило ж воно на задвірковий студійний мур, що височів менше ніж за тридцять футів, і дарувало панорамний вид на цвинтар. Я просто не міг очей відірвати.

Але Менні Ляйбер прокашлявся. Усе ще стоячи спиною до нас, бос запитав:

— Він ушився?

Я спокійно кивнув головою його напруженим плечам.

Менні вловив мій кивок і полегшено видихнув.

— Його ім’я більше ніколи тут не згадуватиметься. Його тут ніколи не було.

Я зачекав, поки Менні обернеться й піде колами довкруж мене, притлумлюючи в собі бурхання пристрасті, аби не вибухнути. Його обличчя було мішаниною сіпань. Його очі відмовлялися рухатись у гармонії з бровами, а чи то брови — з його ротом, а чи голова не хотіла прокручуватися на шиї. Він крокував, маючи геть розбалансований вигляд, от ніби першої-ліпшої миті міг розлетітися на друзки. Тут він завважив, що Фріц Вонґ спостерігає за нами, і став біля нього, немов провокуючи того на лютий вибух.

А мудрий Фріц зробив ту саму річ, котру, як я помітив, він чинив, коли світ надто реально насувався на нього. Він викрутив свій монокль і засунув його до нагрудної кишеньки. Це скидалося на тонкий маневр відвертання від себе надмірної уваги, таке собі витончене ухиляння. Разом із тим своїм моноклем він запхнув до кишеньки й самого Менні.

Менні Ляйбер знову закрокував — і заговорив. Я ледь чутно прошепотів:

— Так — але що ми зробимо з Метеорним Кратером?!

Фріц застережливо сіпнув у моєму напрямі головою: «Заткайся!».

— Отже! — Менні удав, ніби нічого не почув. — Наша наступна проблема, головна наша проблема полягає в тому… що ми не маємо кінцівки до «Христа й Галілеї».

— Тобі це повторити? — з убивчою чемністю запитав мене Фріц.

— Немає кінцівки! — вигукнув я. — А до Біблії ви зазирали?

— Та Біблій нам вистачає! Але наш сценарист не міг учитати дрібнюсінького шрифту на кубкові Діксі. Я бачив ту твою повість «Есквайр». Це схоже на «Еклезіаста».

— На «Йова», — промимрив я.