Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Рой скинув туфлі й пожбурив їх через той пейзаж — неначе був він учитель танців і боявся, коли б не збити деревця завбільшки з мізинчик чи не розбити автівки завбільшки з наперсток.

— Роззувайтесь! — звелів він нам.

— А чорта з два!

Але Менні все-таки роззувся й навшпиньки подибав через ті мініатюрні світи. Від світанку тут чимало чого додалося: нові гори, нові дерева, плюс невідоме оте, що лежало-чекало під вогкою скатертиною, якраз під увімкненою лампочкою.

Ми з Менні притюпали босоніж та й поставали перед тим арматурованим стендом.

— Готові? — Рой висвітлив наші обличчя своїми очима, немов маяковими прожекторами.

— Та так, сто чортяк тобі в печінки! — і Менні вхопив край вогкого рушника.

Та Рой ударом відбив його руку.

— Ні! — сказав він. — Я сам!

Менні, спалахнувши гнівом, відсахнувся.

І Рой підняв те вологе укривало, наче завісу перед найбільшою у світі виставою.

— Не Красуня й Чудовисько, — вигукнув він, — а Чудовисько Прекрасне!

Ми з Менні Ляйбером тільки ахнули.

Рой таки не збрехав. Це й справді була найгарніша з усіх його робіт: сама довершеність, що ковзнула на землю з якогось космічного корабля, який лишив позаду бозна-скільки світлових літ… мисливець з опівнічно-міжзоряних стежин… самітний мрійник, схований за жахливою, страхітливою, моторошно-разючою машкарою…

Монстр. Чудовисько.

Той самотній чоловік за східним екраном ресторану «Браун-Дербі», як він сміявся — от ніби сто ночей тому!

Те створіння, що тікало з опівнічних вулиць, аби шаснути на цвинтар і залишитися там, поміж білих гробівців.

— О Боже! Рою! — очі мені наповнилися слізьми. Це було так разюче, так шокувало, немов оце допіру Монстр вийшов із пітьми й відкрив своє пошматоване обличчя нічному повітрю. — О Боже…

Рой із шаленою любов’ю задивився на свій чудесний витвір. Але ось повільно, страх як повільно він обернувся, щоб глянути на Менні Ляйбера.

Менні, якого ми побачили, приголомшив нас обох.

Обличчя його було білим сиром. Очі його дико вертілися в очницях. У горлі йому щось кавкало, от ніби його душили дротом. Руками він дряпав собі груди, наче серце його враз зупинилось.

— Що ж це ти накоїв! — вереснув він. — Господи! Боже мій, Ісусе Христе! Що це? Витівка? Лихий жарт? Накрий його! Тебе звільнено!

І Менні жбурнув той вологий рушник у глиняне Чудовисько.

— Це шибениця!

Рухаючись якось механічно, мов здеревілий, Рой накрив ту глиняну голову.

— Я ж не зробив…

— Ти таки зробив! І що? Ти хочеш, щоб оце пішло на екран? Гидесний покруч! Спаковуй свої манатки! Забирайся геть! — Менні заплющив очі, здригаючись. — Зараз мені!

— Ви ж вимагали цього! — запротестував Рой.

— Ну, а зараз я вимагаю, щоб ти це знищив!

— Мою найкращу, найбільшу працю! Подивіться на неї, хай вам чорт! Вона прекрасна! І вона моя!

— Ні! Вона належить студії! На смітник це! Фільм видерто з планів. Ви обидва звільнені. Я хочу, щоб за годину тут було чисто. Ворушіться!

— Чому, — тихо спитав Рой, — у вас така перебільшена реакція?

— Перебільшена? — здивувався Менні.

І мов плугом поорав по сцені босими ногами, тримаючи туфлі під пахвою, трощачи мініатюрні будиночки й розкидаючи іграшкові вантажівки.

Перед самим порогом він зупинився, вдихнув повітря й люто глипнув на мене.

— Тебе не звільнено! Тобі дадуть нове завдання. А той сучий син… хай котиться під..!

Двері відчинилися, впустили величний струмінь готично-катедрального світла й загрюкнулися, лишивши мені споглядати Роєве падіння, його поразку.

— Боже мій, що ж це ми наробили! І якого це він дідька? — закричав я — Роєві, собі, червоноглиняному бюстові Монстра, відкритого й продемонстрованого Звіра. — Якого?!

Рой тремтів.

— Боже! Пів мого життя я працював, аби створити щось чудове. Я вправлявся, вдосконалювався, чекав, дивився — і от нарешті я побачив щось воістину справжнє. І воно вийшло, вилупилося-виліпилося з моїх пучок — о Боже, яке ж воно вийшло! Та й що ж воно таке, оця штука з розпроклятої глини? Як воно так сталося, що воно вродилось, а мене вбито?

Рой весь аж трусився. Він замахнувся кулаками, а кого вдарити? Окинув поглядом своїх доісторичних тварючок і зробив усеохопний порух, от ніби хотів обійняти й захистити їх.

— Я повернусь! — він хрипко крикнув їм і видибав за двері.

— Рою!

Я подався слідом за ним, а він ступав наче наосліп. Надвечірнє сонце все ще пражило, й ми рухалися мов у вогняній річці.