Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ну, а хто ж його дав нам? Хто послав нас на ті оглядини? Хто стежить за нами й за ним?

Рой простяг руку і вказівцем намалював половину жахливого обличчя на вологій внутрішній поверхні шиби.

— Наразі — просто моя Муза.

Більше жоден з нас не сказав нічого. Усю решту дороги додому ми проїхали в атмосфері холодної мовчанки.

О другій ночі задзеленчав телефон.

То Пеґ зателефонувала мені вдосвіта з Коннектикуту.

— Чи в тебе вже немає дружини, на ім’я Пеґ, — закричала моя половинка, — котра поїхала з дому десять днів тому на вчительську конференцію в Гартфорд? Ти чом не дзенькнув мені?

— Я телефонував. Але тебе якраз не було в кімнаті. Я просив переказати, хто дзвонив. Боже, як я хотів би, аби ти вже була вдома!

— Ох ти ж мій дорогенький, — проказала вона звільна, склад за складом. — Варто мені було тільки виїхати з міста, як ти вже тонеш у бурхливих водах. Хочеш, щоби мамуся прилетіла додому?

— Так. Ні. Просто буденний-повсякденний студійний мотлох.

Але я вагався.

— І чого це ти рахуєш до десяти?

— Боже! — тільки й мовив я.

— Тобі не втекти ні від Нього, ні від мене. Ти весь цей час дотримувався дієти як хороший хлопчик? Сходи й укинь пенні в одну з тих шальок, що видають твою вагу у видруку червоним чорнилом, і перешли мені. Агей! — не вгамовувалась вона. — Я це серйозно! То ти хочеш, щоб я негайно прилетіла додому? Завтра?

— Я люблю тебе, Пеґ! — запевнив я. — Повертайся, як ти й планувала.

— Але що, як я тебе не застану вдома? Геловін хіба не скінчився ще?

Ого вже жінки з їхньою інтуїцією!

— Та продовжили на цілий тиждень.

— Я з самого твого голосу це збагнула. Тримайся чимдалі від Цвинтарів.

— І що підказало тобі дати отаку пораду?!

Серце моє так і підскочило переляканим кроликом.

— А ти поклав квіти на могили своїх батьків?

— Забув…

— І як ти міг?

— Ну, принаймні той цвинтар, де вони лежать, кращий.

— Кращий за що?

— За будь-котрий інший — бо там вони.

— Поклади ж квіточку і від мене, — попрохала вона. — Я люблю тебе! До побачення!

Якимсь мугиканням, а тоді й тихим ревінням вона подаленіла по дротах і зникла.

О п’ятій ранку, не бачивши ніякого сонечка, бо ж хмарна обкладинка, насунувши від Тихого, надовго обложила мій дах, я поблимав очима на стелю й підвівся, а тоді знайшов стежечку, дарма що без окулярів, до моєї друкарської машинерії.

Посидів у досвітковій імлі й наклацав заголовок: ПОВЕРНЕННЯ МОНСТРА.

Але… хіба він хоч коли й хоч куди відлучався?

Чи то ж не він рухався скрізь поперед мене, пошепки кличучи: «Швидше! За мною!»?

Тоді надрукував: РОЗДІЛ 1.

«Що ж такого прекрасного є в довершеному Чудовиську? Чому і хлопчаки, й дорослі чоловіки відповідають на його поклики?

Що ж воно там таке, протягом півжиття нашого, вганяє нас у лихоманку — всіма отими Потворами, Гротесками, Монстрами, Почварами, Поторочами?

Й ось воно — божевільне бажання погнатися вслід і таки спіймати в пастку найжахливішу у світі личину!»

Я глибоко вдихнув і набрав Роїв номер. Голос його плавав десь попідводно, далеко-далеко.

Я сказав йому:

— Усе гаразд. Твори, що тільки забажаєш, Рою. Даю згоду.

І, почепивши слухавку, знову повалився на ліжко.

Наступного ранку я стояв перед павільйоном № 13 Роя Гольдстрома й читав оголошення, яке той намазюкав:

Приклав вухо до дверей павільйону № 13 й уявив Роя в отій неозорій мовчущій кафедральній темряві, як він музичить на своїй глині, подібний до незграбного павука, спійманого власною любов’ю та породженнями своїх любощів.

— Берись за це, Рою! — прошепотів я. — Піддавайся йому, Чудовисько!

І подався геть, вичікуючи, крізь міста тутешнього світу.

А йдучи, я думав: «Боже! Це ж Рой бавить, сповиває того Монстра, якого я боюся! Як же мені позбутися цього дрожу й прийняти Роєве шаленство? І як мені провести це у сценарії? Де його приткнути? У яке містечко, в який мегаполіс — де, хоч би де у всьому світі?»

«Господи, — думав я, ідучи, — тепер я знаю, чому так мало таємниць уписано в американські екранізації. От Англія, з її туманами, дощами, вересовищами, стародавніми будинками, лондонськими привидами, Джеком-Патрачем? Так!»

А Америка? Немає ж бо тут жодної правдивої бувальщини з примарами й величезними собацюрами. Можливо, Новий Орлеан, де вдосталь туманів, дощів та особняків посеред боліт, аби людям обливатися холодним потом та копати могили, тоді як Святі марширують звідтіля геть-геть… А ще Сан-Франциско, де щовечора волають ріжки, застерігаючи від туману: заволає — й завмре…