Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Кларенсе? — погукав я.

Чоловік зіщулився, неначе не хотів, аби його впізнавали.

— Але це ж ви, правда? — лагідно запитав я, торкнувшись його ліктя. — Адже ви Кларенс?

Чоловік здригнувся, але хоч голову повернув до мене. Так, те саме обличчя, тільки сірі зморшки та костяна блідість свідчили: постарів.

— Що? — вимовив він.

— Ви пам’ятаєте мене? — допитувався я. — Звісно ж, пам’ятаєте! Я зазвичай гасав довкола Голлівуда з тими трьома шаленими сестричками. Одна з них пошила ті квітчасті гавайські сорочки, які носив Бінґ Кросбі у своїх ранніх фільмах. Влітку 1934 року я щодня опівдні стовбичив перед «Максимусом». І ви теж там бували. Як би міг я це забути? У вас був єдиний ескізний портрет Ґарбо, з підписом…

Але від тих моїх молитовних благань усе ставало тільки гірше. Із кожним вимовленим словом Кларенс тільки все глибше поринав у своє пальто верблюжої вовни.

Він нервово кивнув головою. І нервово зиркнув на двері «Браун-Дербі».

— А що ви тут робите так пізно? — запитав я. — Усі ж порозходилися додому.

— Де вам знати. У мене ж немає іншого заняття, як… — зронив Кларенс.

«Де вам знати». Дуглас Фербенкс, знову оживши, міг з’явитися, прогулюючись бульваром, куди кращий за Брандо. Фред Аллен, і Джек Бенні, й Джордж Бернс могли б ось зараз вийти з-за рогу, прогулюючись від стадіону «Легіон», де саме о цій годині закінчувалися матчі з боксу, а які щасливі юрби, як і ті давні часи, бо ж гарніше було, ніж оцього вечора, а чи будь-котрого вечора в майбутньому…

«У мене ж немає іншого заняття, як…» Авжеж.

— Отакої! — мовив я. — Де вам знати! Та невже ж ви взагалі не пригадуєте мене? Схибнутого? Суперпсиха? Марсіянина?

Кларенсові очі засіпалися, ковзаючи по моєму обличчю: зирк на брови, зирк на носа, зирк на підборіддя… але тільки не на очі.

— Н-ні, — промимрив він.

— На добраніч, — відкланявся я.

— До побачення, — попрощався Кларенс.

Рой повів мене до своєї бляшаної чортопхайки, і ми залізли всередину. Рой нетерпляче зітхав. Тільки посідали, як він вихопив блокнот та олівець і зачаївся, чекаючи.

Кларенс усе ще стояв над брівкою, збоку від таксі, коли двері «Браун-Дербі» відчинилися, а з них вийшло Чудовисько зі своєю Красунею.

Стояв рідкісний теплий вечір, і коли б не це, то навряд чи трапилось би те, що трапилось.

Звір став, на повні груди вдихаючи свіже повітря, вочевидь, переповнений шампаном і забудькуватістю. Якщо цієї хвилини він і усвідомлював, що має обличчя зраненого ветерана бозна-котрої давно програної війни, то нічим цього не виказував. Тримаючи свою даму за руки, він вів її до таксі, щось белькочучи й сміючись. Саме тоді я й укмітив — із того, як вона ступала, як не дивилася ні на що, що…

— Вона сліпа! — сказав я.

— Що? — перепитав Рой.

— Його дама — сліпа. Вона не може його бачити. То й не дивно, що вони здружилися! Він вивозить її на обіди й нізащо не признається, який він насправді!

Рой похилився наперед і придивився до тієї жінки.

— Боже! — мовив він. — Твоя правда. Вона сліпа.

А той чоловік собі сміявся, а та жінка підхоплювала, мавпувала його сміх, мов ошелешена папуга.

І тієї хвилини Кларенс, стоячи до них спиною, але послухавши їхні смішки та зливи слів, звільна обернувся, аби поглянути на ту пару. Приплющивши очі, він іще уважно поприслухався, а тоді неймовірний подив відбився на його обличчі. І якесь слово зірвалося з його вуст.

Чудовисько урвало свій сміх.

Кларенс ступив крок уперед і щось йому сказав. Жінка теж перестала сміятися. Кларенс іще щось спитав. І тут Чудовисько як зціпить кулаки, як крикне! Монстр замахнувся так, ніби хотів забити Кларенса, мов якого кілка, в бруківку.

Кларенс упав на коліно, плачно благаючи.

А Чудовисько нависло над ним, зціплені кулаки йому трусилися, а тіло хиталося вперед-назад, наче ладне от-от впасти.

Кларенс зойкнув, а сліпа жінка, ловлячи руками повітря й чудуючись, щось мовила, і тоді Чудовисько заплющило очі й опустило руки. Кларенс вмить зірвався на рівні ноги й дременув у пітьму. Я мало не вискочив сам, аби погнатись за ним, хоч і сам не тямив, навіщо. А наступної хвилини Чудовисько підсадило свою сліпу обраницю до таксі, й машина, ревнувши, рвонула геть.

Рой натис на стартер, і ми помчали навздогін за ними.

Таксі звернуло праворуч, на Голлівудський бульвар, а нас зупинило червоне світло разом із кількома перехожими. Рой, не вмикаючи передачі й лаючись на всі заставки, загазував, неначе цим міг очистити собі шлях, а коли люди перейшли, рвонув на червоне.