Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— О Боже мій! — хрипко прошепотів я. — Рою!

Рой підвів погляд.

— Фафнер! — шепнув я йому.

— Та ні, — Рой затнувся, витріщився — й відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи квапливе просування тієї пари. — Так!

Хоча то був ніякий не Фафнер, не той міфологічний дракон. Ні, зовсім не жахливий змій крокував від кухні до далекого стола, тримаючи свою даму за руку й тягнучи її за собою.

Це було саме те, що ми з Роєм вишукували стільки довгих тижнів і напружених днів. Це було якраз те, що я міг би набазграти на клаптику паперу чи викладати на машинописному аркуші, а мороз біг би по руці аж до шиї, роблячи з неї крижаного дрижака.

Це було саме те, що шукав Рой щоразу, коли встромляв свої довгі пальці в глину. То була криваво-багряна бульбашка, що здійнялась, паруючи, із первісної багнюки й скомпонувалася в обличчя.

І в цьому обличчі скупчилися всі покалічені, пошрамовані й похоронні обличчя зранених, достріляних та похованих чоловіків у тих десяти тисячах воєн, які скоїлися, відколи розпочалися війни.

То був Квазімодо в старості, їдений-недоїдений довготривалою проказою, на поміч якій прийшов, аби таки доконати чоловіка, ще й рак.

І за тим потворним обличчям крилася душа, якій судилося там цілий вік вікувати.

«Вік вікувати! — подумав я. — І ніколи не вийти на люди!»

Оце ж і було воно, наше Чудовисько.

Але вмить усе це й зникло.

Та я зафотографував те створіння своїми очима, мов клацнув світлину зі спалахом. Заплющив очі — й уздрів те жахливе обличчя, яке обпікало сітківку. Пекло так люто, що аж сльози забриніли мені в очах, переповнюючи очниці, а з горлянки вихопився якийсь мимовільний звук.

То було таке обличчя, в якому втопилися двоє жахливо водянистих очей. Обличчя, на якому ці очі, плаваючи у своєму божевіллі, ніяк не могли знайти собі рятівний берег, а чи порятунок, а чи бодай передих. І вони, ті очі, бачачи, що їм годі торкнутися хоч чогось, що не було б варте догани, вони, яріючи відчаєм, плавали у своїй тюрмі, трималися на поверхні тієї мішанини плоті, відмовляючись потонути, здатися й пощезнути. Існувала лиш одна іскринка останньої надії, що вони, шугаючи то сюди, то туди, можливо, таки набачать ген-ген далеко якийсь порятунок, якийсь натяк на красу в самій собі, якесь одкровення, що не все так погано, як воно здається. Отож ті очі й плавали собі, заякорені в багряно-гарячій лаві понівеченої плоті, у якомусь такому генетичному розтопленні, з якого не вирятуватися жодній душі, хай там якій хоробрій. Тоді як ніздрі час від часу вдихали самі себе, а рана рота волала: Руїна! Мовчки волала — й видихала.

Тієї миті я побачив, як Рой сіпнувся вперед, а тоді сахнувся назад, немов його підстрелили, і хапким, мимовільним рухом поліз до кишені.

І тут той химерний, зруйнований чоловік щез, екран став на своє місце, а Роєва рука видобула з кишені невеличкий блокнот й олівець, поки сам Рой усе ще витріщався на екран, от ніби міг просвітити його рентгенівськими променями, навіть не поглядаючи на свою руку, що і як вона там замальовує. Рой швидко черкав, накидаючи той жах, те страхітливе сновиддя, ту обдерту плоть руїни й відчаю.

Мов Доре задовго до нього, Рой мав швидку мистецьку точність у тих своїх довгих пальцях, що мандрували, літали, схоплювали й перекидали на папір, і потрібен їм був лиш один позирк довкола на лондонські юрмища, а тоді круть вентилем, перевернув пісковий годинник, лійку своєї пам’яті — і рвонуть його пучки-нігті, і замерехтить його олівець, аби кожне око, кожна ніздря, кожен рот, кожна щелепа, кожне обличчя знайшли свої свіжі й повні відбитки на папері, мовби з-під друкарського верстата. За десять секунд Роєва рука, мов павук, кинутий у киплячу воду, перетанцювала й пересіпалася нападами пригадування й відтворення. Одна мить — і блокнотик уже й весь замальований. І Чудовисько, хай ще й не все, не цілком перенесене, ні, але таки опинилося там, у нього!

— Прокляття! — буркнув Рой і шпурнув олівець на стільницю.

Я подивився на східний екран, а тоді перевів погляд на той блискавично начерканий портрет потвори.

Зображене там було наближенням до напівпозитивного й напівнегативного начерку того жахіття, яке було схоплене поглядом за одну коротку мить.

І тепер, коли Чудовисько заховалось за екраном, а метрдотель приймав у нього замовлення, я не годен був одірвати очей од Роевого начерку.

— Майже, — шепнув мені Рой. — Ще б трішечки! Наші пошуки скінчились, юначе.

— Ні.