Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

А десь попереду лунав сміх. Ми глянули туди й уздріли трьох жінок, котрі стояли довкола столу, схилившись над чоловіком, який запевне відлічував готівку на оплату пропитого тут вечора. Молодиці заливалися сміхом, примовляючи, що вони постоять надворі та повитріщаються на вітрину, поки він тут покінчить із рахунками, а тоді крутнулись і парфумованим подмухом промчали повз нас із Роєм. А Рой так і вкляк на місці, втопивши погляд у того чоловіка в кабіні.

Станіслав Ґрок!

— Господи! — вигукнув Рой. — Це ви!

— Я?!

Незгасне Ґрокове полум’я вихопилось та й замкнулось.

— І що це ви тут поробляєте? — викрикнув він.

— Нас запрошено.

— Ми тут когось розшукуємо, — додав я.

— А наштовхнулися на мене й жорстоко розчарувались, — зробив висновок Ґрок.

Рой уже задкував, мучачись своїм «Зіґфрідовим синдромом», що так дорого йому обходився. Обіцяли ж бо йому дракона — а підсунули комара. А очей від Ґрока просто не годен відвести…

— І чого ви так видивляєтеся на мене? — шпарко запитав чоловічок.

— Рою! — застеріг я.

Адже видно було, що в Роєвій голові рояться ті самі думки, що і в моїй: це хтось із нами так пожартував. Хтось, знаючи, що Ґрок іноді тут вечеряє, пошив нас у дурні. Аби збити нас із пантелику, а заодно й Ґрока. І все одно Рой не міг відірвати погляду від вух, і носа, й підборіддя цього курдуплика.

— Н-ні, — протяг нарешті Рой. — Ви не підходите.

— На що? Ага! То он воно що! Вирядилися на Великий Пошук?

Кулеметик сміху стиха зататакав у його груденятах, а тоді нарешті вирвався залпом із тоненьких уст.

— Але чого ж ви припхалися до «Браун-Дербі»? Тутешні завсідники — не вашого ляку-шляку. Кошмарні, атож! А я, з цією своєю латаною-перелатаною лапою мавпочки? Кого я міг би перепудити?

— Не потерпайте, — заспокоїв його Рой. — Перепуд прийде згодом, коли я згадаю вас о третій ночі.

Цим усе й владналося. Ґрок розреготався так щиро, як навряд чи ще коли в житті, і помахом руки запросив нас до своєї кабіни.

— Позаяк ви профукали свій вечір, то пийте-наливайтеся!

Ми з Роєм ще раз окинули ресторан нервовими поглядами.

Звіра-Чудовиська не було.

Наливши шампану, Ґрок виголосив за нас тост:

— Хай вам ніколи не приведеться закручувати мертвякові вії, чистити його мертві зуби, ваксувати йому бороду чи відновлювати його понищені пранцями губи!

Тут Ґрок підвівся й глянув на двері, куди випурхнули його молодички.

— Чи ви бачили їхні личка? — Ґрок усміхнувся їм услід. — Мої любки-голубки! А знаєте, чому ці дівчата до нестями закохані в мене й нізащо мене не покинуть? Бо я — високий лама Долини Блакитного Місяця. А втечуть — то мої двері загрюкнуться, а личка їхні похнюпляться. А ще я застеріг їх: я почіпляв тонесенькі дротинки попід їхніми підборіддячками й очицями. Чкурнуть зашвидко, забіжать задалеко — то дротинки напнуться, порвуться, й плоть їхня розпливеться. І замість тридцяти стане їм ураз по сорок два!

— Фафнер! — загарчав Рой. Пальці його так уп’ялися в стільницю, ніби він ось зараз так і зірветься на рівні ноги.

— Що?

— Та друг один, — мовив я. — Ми гадали, що цього вечора побачимо його тут.

— Вечір уже скінчився, — сказав Ґрок. — Але побудьте ще. Прикінчіть мій шампан. Замовте ще, на мій рахунок. Хотіли б ви салату, поки ще не зачинена кухня?

— Я не голодний, — буркнув Рой, із диким блиском розчарування культовою оперою «Зіґфрід» в очах.

— Так! — сказав я.

— Два салати! — кинув Ґрок офіціантові. — Із блакитним сиром?

Рой заплющив очі.

— Так! — мовив я.

Ґрок обернувся до офіціанта й тицьнув тому в руку надмірно великі чайові.

— Зіпсуйте моїх друзів! — побажав він, усміхаючись. А тоді, зиркнувши на двері, куди вицокали його жіночки на своїх понячих копитцях, похитав головою. — Мушу йти. Дощ. І вся та дощівка — на латані-церовані личка моїх дівчаток! Ще розтануть, чого доброго! Бувайте. Арріведерчі!

І хутко зник. Щось прошепотіли, зачиняючись за ним, двері.

— Вшиваймося звідси! Почуваюся дурень дурнем, — сказав Рой.

Він сіпнувся й перекинув свій шампан. Вилаявся — і ну вимочувати серветкою. Я налив йому ще келих і став спостерігати, як він потроху сьорбає та заспокоюється.

А п’ятьма хвилинами пізніше, в тім рестораннім закапелку, воно й сталося.

Головний офіціант саме розгортав екран, запинаючи ним найдальший стіл. Екран вислизнув йому з рук і наполовину знову скрутився, ще й із лунким виляском. Офіціант щось буркнув собі під ніс. А тоді вперед шаснула шамотня з кухонних дверей, де, як я зрозумів, уже кілька секунд стояли якісь чоловік і жінка. Тепер, коли офіціант нарешті налагодив складаний екран, ті двоє виступили на світло й заквапилися, дивлячись тільки вперед на отой екран, до свого столу.