Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Усе дуже просто, — відказав Ґрок. — Ленін був покликаний стати чудесним святим, безсмертним у своєму кришталевому гробівці.

— Ну, а Ґрок? Хто це такий? Невже Ґрок нарум’янив Ленінові усмішку, начистив йому обличчя? Ні! Ленін, навіть померши, не переставав омолоджуватись! Висновок? Убити Ґрока!

— То Ґрок і втік! І де ж сьогодні Ґрок? А падає вгору… разом із вами!

На протилежному кінці довгого стола знову забовванів док Філіпс.

До нас він не наблизився, але різким кивком голови показав, аби Ґрок ішов за ним.

А Ґрок неквапно спершу поторкав серветкою свою рожево-пуп’янкову усмішечку, зробив ще ковток холодного молока, тоді схрестив ніж і виделку на своїй тарілці й зліз на підлоту. Ще постояв, подумав, а тоді, вигукнувши: «Ні, це не „Титанік“! Це більше скидається на Озимандію!», — чкурнув із приміщення.

— І чого, — обізвався за мить Рой, — він аж так розпасталакався про морські корови та вирізьблювання з дерева?

— Він молодець! — обізвався Фріц Вонґ. — Конрад Вейдт, лише зменшена копія. Я використаю цього маленького сучого синочка у своєму наступному фільмі.

— А на що він натякнув Озимандією? — запитав я.

Протягом другої половини дня Рой раз у раз зазирав у двері мого офісу й розчепірював перед моїм обличчям свої вимащені глиною пальці.

— Пусто! — вигукував він. — Немає Чудовиська!

А я висмикну аркуша з моєї друкарської машинки та й собі крикну:

— Пусто! І в мене немає Чудовиська!

Та нарешті настав вечір, і о десятій ми з Роєм підкотили до «Браун-Дербі».

А поки їхали, я продекламував йому першу половину шелліанської «Озимандії»:

Понурі тіні промайнули по Роєвому обличчю.

— Дочитай до кінця, — попрохав він.

Я й дочитав:

Коли я замовк, Рой, не озиваючись, проминув дві чи три довгі темні будівлі.

— Розвертайся і катай додому, — сказав я.

— І чого?

— Цей вірш наче складено саме про нашу студію з тим цвинтарем. Мав ти коли-небудь таку кришталеву кулю, що як струснеш її, то всередині здійметься справжня сніговиця? Оце так зараз колотяться в мені мої кісточки.

— Та дурня, — відгукнувся на те Рой.

Я зиркнув на його орлиний профіль, що саме розтинав вечорову пітьму: сповнений такого заповзяття, яким переповнюються начебто лише митці, аби вибудовувати світи, які тільки їм забагнуться, а яка ціна тому буде — байдуже…

Я пригадав, як Кінґ-Конґ, коли нам було тринадцять, звалився з Емпайр-Стейт просто на нас. Коли ж ми підвелися, то стали вже не ті, що були раніше. І ми сказали одне одному, що одного чудового дня опишемо й оживимо десь такого самого великого-величного Звіра, анітрішечки не гіршого за Кінґ-Конґа, а як ні — то тут нам і смерть.

— Звір! Чудовисько! — прошепотів Рой. — Ось ми й приїхали.

І ми підкотили до «Браун-Дербі», ресторанчика, на чиєму даху не красувався щирий коричневий котелок-капелюх «браун-дербі», як на однойменному звесельному закладі на бульварі Вілшир, що за п’ять миль в іншому кутку міста, де дах увінчано таким солідним котелком-дербі, яким не сором було б покрити голову й Богові на Великдень, а чи й будь-котрому студійному великому цабе п’ятничного вечора. Єдине, чим міг похвалитися цей «Браун-Дербі», були 999 карикатурних портретів, що прикрашали всі стіни всередині. А знадвору — майже іспанська гола пустка. Ми хоробро ступили на ту пустопорожність і ввійшли туди, де висіли 999.

Коли ми увійшли, метрдотель ресторану «Браун-Дербі» привітав нас зведеною догори лівою бровою. Колись це був любитель собак, а тепер він полюбив котів. Наш дух був для нього не той.

— Ви ж, звісно, не зарезервували місць? — мляво зронив він.

— Тут у вас? — перепитав Рой. — Та сто разів.

Брижі прокотилися по метровому хутру, але він все-таки впустив нас.

Ресторанчик був майже порожній. Лише за кількома столами сиділи люди, прикінчуючи десерт із коньяком. Офіціанти вже почали класти свіжі серветки й наряддя на деякі столи.