Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Мандруючи отак по всій країні й святкуючи на мотельних подвір’ях, я десять років тішився популярністю Месії, поки вино й вина корисливості не заплямували мого вбрання. Кому потрібен такий Спаситель, котрий ожіночнює чоловіків? Річ була не в тім, що я ногами підкидав котів чи накручував дружин інших чоловіків, мов десятицентові годинники. Ні, справа була в тому, що я просто був Ним, розумієте?

— Здається, розумію, — лагідно мовив я.

І.Х. виклав перед себе довгі зап’ястя, довгі руки та довгі пальці й сидів десь так, як часто сидять коти, немов запрошуючи світ: прийдіть поклоніться!

— Жінкам здавалося блюзнірством, якщо вони вдихнуть мій віддих. Доторкнутися — жах. Поцілувати — смертельний гріх. А сам акт? Це ж мов стрибнути в киплячу яму, у вічність слизу, по самі твої вуха. Католики — ще так-сяк, а от із квакерами було найгірше. Як поїду по країні інкогніто, то добре, коли раз чи двічі переночую-поснідаю невпізнаний, бо на другий-третій день мене вже й розпізнали. Місяць поголодувавши заради акробаток, я ошалів. Тоді поголився й погазував через усю країну, вганяючи парканні шули в землю та розганяючи паній, мов зграї качок, ліворуч і праворуч. Я клав на лопатки більше дівок, аніж пресвітер — «паровий коток» — на кощавому зануренні навернених у баптизм. І хутко зникав, сподіваючись, що скороспечені проповідники не рахуватимуть, скільки порушених гіменів не відповідає кількості гімнів у псалтирях, бо коли б дорахувалися, то пішли б на мене облавою з дробівками. Я тільки молився, щоб ті панії нізащо не здогадалися, що допіру мали втіху з головним Гостем Останньої Вечері. Коли ж я стьохкувався до нікчемного лопуцька та допивався до ступору, студія підбирала мої мощі, відшкодовувала шерифам за їхні зусилля, уговкувала священиків у Північному Сажі, штат Небраска, щедрими пожертвами на нові хрестильні купелі для новонароджених моїх дитинчат і відтарабанювала мене додому — в якусь келію на студійних задвірках, де мене утримували яко Іоанна Хрестителя — погрозою усікнути обидві мої глави, якщо я вкотре зірву їм останнє рибосмаження в Галілеї та ще одну містичну мандру на Голготу. Лише дві речі зупинили мене: старіння й перетворення прутня на трутня. Відіслали мене до кущистських ліг. А мені кращого й не треба, адже я завжди прагнув до спілок, що в кущах кущаться. Ніколи у світі не було ще такого жонолюба, як оця загублена душа, що перед вами. І я дедалі менше був годен грати І.Х., коли по тисячах провінційних театрів усієї країни рятував душі й жадав десерту. Багато, ох багато літ я втішався не жіночими ногами, а самими пляшками. І як же мені поталанило, що Фріц відродив мене для постановки цього нового фільму з довгими сценами й тоннами гриму. Оце ж так воно. Глава і вірш. Одчитай — і злиняй.

Оплески. Весь стіл ляскав у долоні й вигукував хвалу промовцеві. І.Х., заплющивши очі, кланявся ліворуч і праворуч.

— Добренна бувальщина! — промимрив я.

— Тільки не вір жодному її слову, — застеріг І.Х. Оплески вщухли. Хтось там іще приволікся.

У дальньому кінці столу постав док Філіпс.

— О Боже! — мовив І.Х. дужим, чистим голосом. — Оце вже і Юда об'явився!

Але студійний лікар анічим не виказав, що розчув ці слова.

Він не квапився сідати, доки не зафіксує всіх присутніх своїм неприязним поглядом, у якому прозирав страх перед зустрічами. Цей чоловік нагадував ящірку, яку можна було колись побачити на узліссі первісної пущі: блись оком сюди, блись туди, жахливий страх перед хижим нападом, нюх-нюх повітря, лап-лап кігтиками вітер, сіп-хвись хвостом туди-сюди, а зусібіч сама тобі приреченість, і ніякої надії, сам тільки нервовий відгук, готовність першої-ліпшої миті круть і шусть у хащу. Ось такий його погляд розшукав Роя і чомусь затримався на ньому. Рой сів пряміше, закляк і відповів докові кволою посмішкою.

«Боже мій! — подумав я. — Хтось уздрів, як Рой виходив, скрадаючись, із тією своєю шкатулою! Хтось…»

— Прокажете молитву до їди? — обізвався до нього Фріц. — Молитва хірурга… О Боже! Визволи нас з-під влади лікарів!

Док Філіпс зиркнув десь убік, неначе то просто якась муха зачепила йому носа. Рой відкинувся на спинку свого крісла.

Дива! Сюди припхався док… Там, поза комісаріатом, серед полудневої спекоти, Менні з іншими кількома нікчемами казилися з гніву й досади, розкидаючись ударами на всі боки. А док або втік сюди від усього того, або припхався у пошуках підозрілих. Перше? Чи друге? Я не міг сказати напевне.