Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Ми з Роєм немов почулися суддями на конкурсі красунь «Міс Атлантик-Сіті», який недовідомим чином переплив Атлантику й опинився у Дракуло-Трансильванії. Ті напівзвірі, що вечорами облягали павільйони звукозапису, таки варті були, щоб на них подивилися, а от фотографії їхні навряд чи кудись годились. А скінчилося все тим, що ми зрештою попалили всі ті світлини й чорним ходом утекли зі студії.

Отак цілісінький місяць шукався й ніяк не вишуковувався той Чудиськозавр.

А тепер Фріц Вонґ повторив, аби нагадати мені:

— Ну, що там із тим Звіром-Чудовиськом? Поясни!

Подивився я на всі ті обличчя та й заблагав:

— Ні! Ні, прошу вас, будьте ласкаві! Ми з Роєм зовсім скоро його зробимо, але щоб саме зараз… — тут я хапливо ковтнув препоганої голлівудської води з-під крана. — Оце ж я вже три тижні спотерігаю за цим вашим столом. Кожен тут весь час сидить тільки на своєму місці. Ім’ярек сидить вище, а ці й ті — нижче, навпроти. Закладаюся: хлопці знизу навіть не знають отих, нагорі. А що, коли б усе тут перемішати? Лишити вільні місця, аби щопівгодини люди могли пограти рипами-схлипами стільців, які звільняються й знову наповнюються? Десь-кудись пересісти, із якимось новеньким зазнайомитись, а не мусити весь час бачити перед себе одні й ті самі набурмосені фізіономії. Вибачте!

— Ти просиш вибачення?! — Фріц хапонув мене за барки й трусонув своїм сміхом. — О’кей, хлоп’ята! Давайте музику стільців, рипи-схлипи! Алле-оп!

Оплески, вітальні вигуки.

І там такі вибухнули загальні веселощі! Усі тисли одне одному руки, ляскали одне одного долонями по спинах, шукали вільні стільці, хоча дехто й вертався на своє колишнє місце. Від усього того я тільки дужче збентежився, чим спровокував ще більше вигуків, реготу й оплесків-поплесків.

— Відтепер нам доведеться щодня запрошувати цього маестро, аби він давав нам уроки суспільної активності й життя, — проголосив Фріц. — Гаразд, співвітчизники! — вигукнув він. — А ліворуч біля вас, юний маестро, сидить Меґґі Ботвін, найкраща редакторка — чикальниця плівок в історії кіна!

— Пастал акало!

Меґґі Ботвін кивнула мені й знову стала дзьобати принесений сюди, на засідання комісаріату, омлет.

Меґґі Ботвін…

Педантична пані, схожа на випростане піаніно й ніби навіть трохи вища свого зросту завдяки тому, як вона сиділа, як підводилася й ходила, а ще — як тримала згорнуті на колінах руки та як поправляла зачіску на маківці, зберігаючи щось від моди Першої світової війни.

Мені пригадалася одна радіопередача, де М. Б. охарактеризувала себе як заклиначку змій.

Як от плівка шелестить, мов сичить, у її руках, зміїться поміж пальців, швидко та ще й хвилясто.

І весь час переглядати, аби потім і ще, й ще раз переглянути.

Це ж нічим не відрізняється, казала вона, від самого життя.

Ось майбутнє налітає на тебе. Й оцю одну-єдину мить, коли вона зблисне, минаючи тебе, ти маєш обернути на приємне, впізнаване й пристойне минуле. Мить за миттю, завтра мигоче таким, яким ти його схопиш. А як не схопиш, не затримаєш, не зліпиш, не руйнуючи при цьому, отієї неперервності митей, то нічого й не лишиш по собі. Твоя мета, її мета, всі наші мети — це сформуватися, відбитися у цих одиничних часточках прийдешнього, а воно ж, хай-но торкнешся його, вже старіє, переноситься у ті вчора, що швидко щезають.

Отак воно було і з плівкою-фільмом.

Із єдиною відмінністю: ти можеш пережити фільм знову — і так часто, як тобі треба. Прокрути майбутнє — хай воно ще раз промчиться поруч, зроби з нього тепер, зроби вчора, а тоді розпочни заново зі своїм завтра.

От яке велике ремесло — бути відповідальним за три збіги часу: за неозоре, невидиме прийдешнє, за звужений фокус теперішнього й за величезне кладовище секунд, хвилин, годин, років, тисячоліть, що проростають засіяним полем, аби тримати перші два.

Ну, а якщо тобі не до вподоби хоч котрась із цих трьох невтримних рік часу?

Тоді хапайся за свої ножиці. Чик! Отак! Полегшало на душі?

Й ось вона сидить тут: якийсь момент — згорнувши руки на колінах, та вже наступної миті піднесе свою невеличку восьмиміліметрову камеру й ну нанизувати обличчя за обличчям тих, котрі обсіли стіл, а руки-пальці її такі спокійні… аж поки та камера нарешті зупинилася, зосередившись на мені.

Я витріщився в те вічко і пригадав той день 1934-го року, коли побачив її за ворітьми студії: вона якраз знімала всіх отих пришелепків, роззявляк, схибнутих на збиранні автографів, — і мене поміж них.