Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я мало не крикнув їй: «Ви пам’ятаєте?». Але як би вона запам’ятала?

То я й похнюпився. А камера знай вурчала собі.

Саме в цей момент і з’явився Рой Гольдстром.

Став на порозі комісаріату й ну шукати когось очима. Забачивши мене, не махнув рукою, а люто сіпнув головою. Тоді крутнувся і вийшов надвір. Я зірвався на рівні ноги й чкурнув так прудко, що Фріц Вонґ нізащо б мене не спіймав.

Бачу: Рой щезає в чоловічому туалеті, тож кинувся навздогін. Знайшов його перед білопорцеляновим святилищем — водограєпоклонником перед «Римськими фонтанами» Респіґі. Став поруч, але творчого струменя не видавив: старі труби замерзли за зиму.

— Глянь! Оце я допіру знайшов у павільйоні N 13.

І він поклав на кахляну поличку перед моїми очима аркушик паперу з надрукованим на машинці текстом.

Нарешті народилося Чудовисько!

Сьогодні ввечері в «Браун-Дербі»!

Вайн-стрит. 22:00.

Будьте там! Або втратите все!

— Та невже ти ймеш цьому віру?! — видихнув я.

— Десь як і ти був повірив отій своїй записці та й подався на цей триклятий цвинтар, — Рой задивився на кахляну стіну перед собою. — Такий самий папір і шрифт, як і на твоїй записці? Чи подамся я сьогодні до ресторану «Браун-Дербі»? Та чом би й ні, сто чортів йому в печінки! Трупи на мурах, зниклі драбини, заскороджені відбитки в траві, тіла з пап’є-маше плюс вереск Менні Ляйбера. П’ять хвилин тому я надумався: якщо Менні і всю решту так накрутило те лялькове опудало, то що станеться, якщо воно зненацька пощезне?

— І ти це вкоїв?

— А чом би й ні? — відказав Рой.

Він сховав записку до кишені, тоді видобув із шухляди куткового стола невеличку скриньку й вручив мені.

— Хтось нас використовує. То я надумав і собі когось трохи використати. Візьми, зайди до кабіни й відкрий.

Так я і зробив.

Зачинив за собою двері.

— Не стій там просто так! — гукнув Рой. — Відкрий її!

— Та вже, вже.

Я відкрив скриньку й витріщився всередину.

— Боже мій! — скрикнув я.

— Що ти там бачиш? — допитувався Рой.

— Арбутнота!

— Якраз гарненько-затишненько й умістився в коробочці, еге ж? — мовив Рой.

— Що тобі стрелило в голову це вкоїти?

— Коти допитливі. А я ж кіт! — похвалився Рой, проштовхуючись крізь юрбу.

Це ми вже прямували назад, до комісаріату.

Рой ніс ту скриньку під пахвою, а на обличчі — усмішку від вуха й до вуха.

— От послухай, — заговорив він. — Хтось посилає тобі записку. Ти йдеш на цвинтар, знаходиш тіло, але нікому про це не розповідаєш, чим і псуєш усю гру, хоч би яка вона була і хоч би ким затіяна. Тоді лунають дзвінки, студія посилає по тіло катафалк і впадає в паніку, переконавшись у всьому на власні очі. Ну, а я як мав би діяти? Лише виходячи з дикої цікавості. «Що ж це за гра така?» — ставлю я запитання. А відповідь дістану, тільки як зроблю відповідний хід, неначе в шахах, правда ж? Ми з тобою бачили й чули, як Менні та його друзяки зреагували годину тому. То я й подумав: «Треба дослідити, як вони зреагують, якщо, спершу знайшовши тіло, знову його втратять! Певне, ошаліють, гадаючи, хто ж його запопав? А то я!»

Ми зупинилися перед дверима комісаріату.

— Ти ж не зайдеш туди з цією штукою! — вигукнув я.

— Та ти що? Найбезпечніше у світі місце! Ніхто й не запідозрить — не добачить нічого особливого у скриньці, з якою я припхався в самісіньке серце студії. Але майся на бачності, друже, бо за нами стежать, навіть зараз!

— Звідки?! — вигукнув я і крутнувся дзиґою.

— Знав би я, звідки, то на цьому все й скінчилося б. Ходім!

— Та я не голодний.

— Дивно! — зазначив Рой. — Чому ж у мене такий голод, що я коняку зжер би?!

Заходячи до комісаріату, я запримітив, що Меннін стіл досі порожній, чекає на нього.

— Клятий дурень! — прошепотів я.

Рой струснув свою скриньку в мене за спиною. Вона зашурхотіла.

— Авжеж, я дурень, — радісно погодився друг. — Ворушись!

Я й рушив до свого місця.

Рой поставив ту особливу скриньку на підлогу, підморгнув мені й сів аж у дальньому кінці стола, зобразивши на своїм обличчі усмішку найневиннішого й найдовершенішого невиннятка.

Фріц люто зиркнув на мене, наче я своєю відсутністю завдав йому особистої образи.

— Увага! — вигукнув він, клацнувши пальцями. — Знайомство продовжується! — тут він повів рукою, показуючи на стіл. — Наступний у нас — Станіслав Ґрок, гример самого Ніколая Леніна! Чоловік, який забальзамував Ленінове тіло, навощив йому обличчя, запарафінив того трупа, аби він пролежав у доброму стані всі ці роки біля кремлівської стіни у Москві, столиці Совєтської Росії!