Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Але ж ось він тут стовбичить, док Філіпс, препрославлений лікар усіх студій — від перших, ще кручених ручкою камер до пришестя зойків і вересків у звуці, протримавшись тут увесь цей час, аж до ось цього полудня, коли земля затряслася. Якщо Ґрок був вічно веселий Панч, то док Філіпс був понурий цілитель невиліковних его, тінь на стіні, жахливий вишкір за фасадом попереднього перегляду фільму в кінотеатрі — діагноз хворим фільмам. Схожий на тих футбольних тренерів, котрі, сидячи за боковими лініями звитяжних команд, нізащо не розціплять своїх зубів, якщо вже щось ухвалено. Говорив він не параграфами чи там реченнями, а видертими, вирізаними частинками слів-приписів, записаних стенографією. А поміж його «так» і «ні» залягала лиховісна тиша.

Був він у розквіті своїх вісімнадцяти, коли керівник «Скайларк-Студіос» загнав свій останній м’яч в ямку та й загнувся. Ходила чутка, що він був відплив від каліфорнійських берегів, коли отой славетний видавець викинув не менш славетного режисера за борт, аби той «випадково» втонув. Я бачив світлини з ним на похороні Валентіно, у смертному покої Жанни Еажель, на якихось яхтових перегонах у Сан-Дієґо, де й його возили як щось захисне від сонячного удару, що міг уразити кого-небудь із доброго десятка кіношних великих цабе з Нью-Йорка. Подейкували, буцімто він зумів увести в стан наркощастя цілу плеяду студійних зірок, аби потім успішно зцілити всіх їх у своєму потаємному притулку десь в Аризоні, біля Голок. Обговорювалася й іронічна двозначність назви того містечка. Він дуже рідко обідав у комісаріаті — одним лише поглядом док псував їжу. Собаки обгавкували його, мов пекельного вісника. Немовлята кусали йому лікті, а тоді мучилися з кольками в животику.

Де б тільки він проходив — люди усюди сахалися, кудись відступали.

Та ось док Філіпс зосередив свій полум’яний позирк на нашому гурті. Якась мить — і в декого з присутніх засіпалися м’язи обличчя.

Фріц обернувся до мене.

— Його роботі кінця-краю немає. Забагато немовлят об’явилося — й зарано — позаду павільйону № 5. Серцеві напади в нью-йоркському офісі. Або та акторка в Монако, яку захопив її божевільний коханець-хірург. А він…

Диспептичний лікар обійшов наші крісла ззаду, щось шепнув Станіславові Ґроку, а тоді круть — і зашвидкував геть.

Фріц насупленим поглядом провів дока до дверей, а тоді обернувся, щоб пропекти мене наскрізь своїм моноклем.

— О ти, футуристичний повелителю, що усе бачиш! Повідай нам, що воно в дідька отут-о коїться.

Кров жбухнула мені до щік. Почуття провини замкнуло мені язика в роті. Я похнюпився.

— Музичні стільці! — закричав хтось.

А Ґрок, стоячи й не спускаючи з мене очей, повторив: — Стільці. Стільці!

Усі засміялися, усі зарухалися, чим і приховали моє збентеження.

Коли всі вже порозбігалися в усіх напрямках, я опинився просто перед Станіславом Ґроком — чоловіком, котрий начистив Ленінові чоло й цапину борідку на цілу вічність, а поруч мене став Рой.

Ґрок усміхнувся такою широченною усмішкою, неначе все життя був мені другом.

— Чого це док так заметушився? — спитав я його. — Що воно діється?

— Не звертайте уваги, — відповів Ґрок, спокійно дивлячись на двері комісаріату. — Об одинадцятій ранку студійні задвірки затряслися, немовби туди врізався айсберг. І як забігали шаленці-божевільці, як зачали випомповувати воду! А я радію, коли бачу стількох людей, виведених із рівноваги. Тоді я забуваю свою сумну роботу — перетворювати заляпаних мулякою качок Бронкса на бруклінських лебедів, — тут він замовк, щоб полизькати свій фруктовий салат. — А ви що думаєте? Який такий айсберг врізався в наш любий «Титанік»?

Рой відкинувся на спинку крісла й відповів:

— Щось там сколотилось у теслярні.

Я метнув у Роя лютий погляд. Станіслав Ґрок напружився.

— Ах, так, — звільна зронив він. — Там виникла невеличка проблемка з морською коровою — вирізьбленою з дерева жіночою постаттю, що має попливти на «Баунті».

Я під столом штурх Роя ногою, а він тільки похилився вперед:

— Але ж то запевне не той айсберг, який ви згадали?

— Ах, ні! — засміявся Ґрок. — То не арктичне зіткнення, а перегони аеростатів! І всіх газобалонних продюсерів та побігаїв студійних терміново скликають до кабінету Менні. Когось витурять. А тоді… — Ґрок жестикульнув у напрямі стелі своїми крихітно-ляльковими ручками, — падіння вгору!

— Що-що?

— От викинули чоловіка від «Ворнерів», а впав він нагорі — у «МҐМ». Іншого відфутболили в «МҐМ», а впав він ще вище — у «20-му сторіччі». Отакі падіння вгору! Закон Ісаака Ньютона навпаки! — Тут Ґрок помовчав, усмішкою схвалюючи свій жарт. — Ах! Але ж ви, горопашний сценаристе, нізащо не спроможетеся, коли вас викинуть, упасти вище — тільки нижче! Я ж…