Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Тут він затнувся, бо…

Я придивлявся до нього десь так, як тридцять років тому вглядався у свого дідуся, навіки померлого у спальні на другому поверсі. Ота щетина на блідо-восковій дідусевій шкірі, оті повіки, які наче погрожували от-от розлупитись і випустити на мене лютий позирк, що сніговою королевою цілісінький людський вік був заморожував мою бабусю у вітальні, — усе-все те кинулося мені у вічі, мов ясний Божий день тієї миті, завдяки оцьому ленінському некрокосметологові, котрий усівся собі навпроти мене чортиком, що допіру вискочив зі своєї коробочки, й по-мишачому гризяв свій фруктовий салат.

— Це ви, — чемно поцікавився він, — придивляєтеся, вишукуючи стібки понад моїми вухами?

— Ні-ні!

— Так-так! — потішено ствердив він. — Бо всі ж так само придивляються! Ось, гляньте!

І він похилився наперед, крутячи головою то ліворуч, то праворуч і демонстративно відтягуючи шкіру вздовж лінії волосяного заросту, а потім на скронях.

— Боже! — вигукнув я. — Яка тонка робота!

— Ба ні! Довершена!

Адже ті тонесенькі рисочки були просто тінями, а якщо й були колись такі стібочки, мов блохи покусали, то все воно давно зажило.

— І це ви?.. — запитав я, не договоривши.

— Чи я сам собі зробив операцію? Вирізав собі власний апендикс? Я десь чи не схожий на ту жінку, котра втекла з Шангрі-Ла й так зморщилася, що обернулася монгольською сливкою!

Ґрок засміявся — й зачарував мене своїм сміхом. І не було ж такої хвилини, аби він не веселився. Так і здавалось: як перестане він сміятися, то зітхне востаннє й помре. Завжди в нього це щасливе дзявкання, ця приклеєна усмішка.

— Що ще? — запитав він, укмітивши, що я придивляюся до його зубів та губ.

— А що є такого смішного, — поцікавився я, — що ви завжди смієтеся?

— Та все на світі! Ви бачили коли-небудь фільм, де головну роль грає Конрад Вейдт?

— «Людина, що сміється»?

Моя обізнаність немов змішала Ґрока з брудякою.

— Та ви брешете! Не може бути, щоб ви його бачили!

— Моя мама була схибнута на фільмах. Вона забирала мене зі школи — у першому, другому, третьому класі — й вела до кінотеатру, щоб я побачив Пікфорда, Чейні, Чапліна. І… Конрада Вейдта! Цигани так покраяли йому рота, що до кінця свого життя він не міг перестати усміхатися. Аж тут він закохується в сліпу дівчину, неспроможну бачити його жахливу усмішку, але зраджує її, та коли принцеса зневажливо його проганяє, він приповзає, плачучи, до своєї сліпої дівчини, й вона втішає його своїми незрячими руками. А ти сидиш на своєму місці в пітьмі «Еліт-Сінема» й плачеш. Кінець.

— Боже мій! — вигукнув Ґрок, майже переставши сміятись. — І що ж ти за таке блискуче-сліпуче дитя! Так! — усміхнувся він. — Я і є той Вейдтів герой, але не цигани викарбували мені ці усмішки. Самогубства, убивства й замахи зробили це. Коли тебе загребли в масовому похованні разом із десятьма тисячами трупів, а ти дерешся нагору крізь блювоту, аби вхопити повітря, бо тебе тільки застрелили, але не вбили. Відтоді я ні разу не торкнувся до м’ясива, бо воно тхне вапняною ямою, трупом і не похованою як слід різаниною. Отож мені тільки й лишаються, — показав він на свій салат, — фрукти. Салати. Хліб, свіже масло та вино. І, за ходом справи, я пришив собі й цю усмішку. Фальшивим ротом борюся з правдивим світом. Перед лицем смерті чом би й не похизуватися оцими зубами, хтивим язиком чи сміхом? До речі, то я відповідальний за те, що ти тут!

— Що я тут?

— Я сказав Менні Ляйберу взяти Роя, твого дружка-тиранозавра. А ще я сказав, що нам потрібен хтось такий, хто писав би так само гарно, як Рой — фантазує. Вуаля! Ось ти й тут!

— Дякую, — поволі проказав я.

Ґрок красувався, мов павич, над своєю стравою, тішачись тим, як я витріщаюсь на його підборіддя, рот, чоло.

— Ви ж капітал могли б нажити на цьому, — сказав я.

— Уже й наживаю, — запевнив той, відтинаючи кружальце ананаса. — Студія платить мені наднормово. Їхні зірки вічно як не одутлі після пиятики, то з довбешками, розбитими об шибки своїх автівок. «Максимус-Філмс» от-от закриється через страх, що я від них піду. Дурниці! Я звідси нізащо не вшиюся. І щорік молодітиму, надрізаючи та зашиваючи, аж поки шкіра моя так напнеться, що коли усміхнусь, то мені очі повилазять! Отак! — і він продемонстрував це. — Бо назад я ніколи вже не повернуся. Ленін вигнав мене з Росії.

— Мертвяк вас вигнав?

Тут до нас перехилився, дослухаючись, страшенно задоволений Фріц Вонґ.

— Ґроку! — лагідно мовив він. — Поясни, як це. Ленін із порожевілими щічками. Ленін із молодечими зубами й усмішкою на вустах. Ленін із новими очима й навіть кришталиками. Ленін без родимки та з підстриженою цапиною борідкою. Ленін, Ленін… Розкажи!