Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Усередині майстерні вечоровим ревищем засперечалися голоси. Хтось когось проклинав. Ще хтось когось критикував. Хтось кинув: «Так!». Але багато інших загорлали: «Ні!», й невеликий гурт висипав на полудневе світло, мов рій розлючених бджіл.

За хвилину повз нас безголосою бурею просвистів «роллс-ройс» Менні Ляйбера.

Я розгледів у салоні троє устрично-блідих облич, які вживають лиш одне слово: так.

А ще обличчя Менні Ляйбера, буряково-криваве від люті.

Пролітаючи повз нас на своєму «ролсі», він нас укмітив.

Рой замахав йому руками й весело вигукнув: «Привіт!».

— Рою! — крикнув я.

Рой вибухнув реготом, сказав: «І що воно найшло на мене?» — і поїхав геть.

Я задивився на Роя й сам мало не вибухнув. А він смакував вітром в обличчя, вдихаючи й видихаючи його.

— Ти мов блекоти об’ївся! — дорікнув йому я. — Чи ти зовсім без нервів і нічого в світі не боїшся?

— Ну, а чого мені, — приязно заходився розумувати Рой, — лякатися якоїсь склеєної з пап’є-маше ляльки-модельки? Чорт забирай, мені ці Ляйберові психи як маслом по душі. За цей місяць стільки переслухав того його варнякання! А це хтось запхнув йому бомбу в штани? Чудесно!

— Чи не ти часом? — бовкнув я зненацька.

Рой витріщився ошелешено.

— Тебе що — знову поперло на той самий слід? Навіщо мені шити-клеїти якесь недоладне одоробало й лазити опівночі по драбинах?

— А з тих самих резонів, які ти оце допіру висловив. Аби нудьгу свою розвіяти. Позасовувати іншим людям бомби в штани.

— Ні-ні. Хотів би я дорости до такої віри-довіри. А зараз я залюбки проковтнув би якийсь підобідок. Оце бунт коїтиметься на пиці в Менні, коли він знову поткнеться до нас.

— А як ти гадаєш, нас там хтось бачив?

— Та ’кий там біс! І тому я й замахав йому руками. Аби показати, які ми з тобою тупаки-невиннятка! Щось вони там таке затівають-Тож ми повинні невимушено поводитись.

— І коли ж востаннє ми отак поводилися?

Рой тільки реготнув.

Ми проторохтіли поза майстернями, тоді через Мадрид, Рим, Калькутту… а оце вже підкотили до аристократичного району десь у Бронксі.

Рой зиркнув на годинник.

— У тебе ділове побачення. Із Фріцом Вонґом. Тож біжи. Протягом наступної години нас із тобою повинні бачити де завгодно, аби тільки не там.

І кивнув головою на Тумстоун-Надгробок, за двісті ярдів від нас.

— А коли ж, — поцікавився я, — ти почнеш лякатися?

Рой однією рукою помацав кістки своїх ніг.

— Ще не час, — відповів він.

Рой підвіз мене до комісаріату. Я висів із машини й став, задивившись на його обличчя, яке то поважніло, то збитошніло.

— Ідеш на робоче місце? — запитав я.

— Небавом. Тим часом маю виконати кілька доручень.

— Рою! Чи не кортить тобі оце зараз встругнути який-небудь дурний жартик? Вигляд у тебе якийсь далекий та ще й шалений…

— Я просто замислився, — відповів Рой. — Скажи, коли загинув Арбутнот?

— Цього тижня якраз виповниться двадцять років від того дня. Зіткнення двох автівок, троє загиблих. Арбутнот, його бухгалтер Слоун і Слоунова дружина. День за днем — крикливі газетні заголовки. Похорон пишніший, ніж у Валентіно. Ми з друзями стояли біля цвинтаря. Квітів вистачило б на новорічний Парад троянд. Тисяча людей вийшла з церковної відправи, заплакані очі за темними окулярами. Боже, яке лихо! Арбутнота так любили!

— Катастрофа, кажеш?

— Жодного свідка. Можливо, одна автівка їхала заблизько від другої, п’яні верталися додому після студійної вечірки.

— Можливо… — Рой відтягнув горішню губу, скосувавши одним оком на мене. — Але що, коли там було й ще щось? Що, коли аж оце зараз, так запізніло, хтось відкопав щось замовчуване про ту автотрощу й тепер погрожує сипонути смаженими фактами? А то б для чого ще перти того трупа на мур? Із чого та паніка? Навіщо замовчувати, коли нічого приховувати? Боже милий! Ти ж чув, які там лунали голоси оце допіру? Чого б то якийсь небіжчик, що не є небіжчик, труп, що не є труп, мав так розворушити керівництво?

— І листів, певне, було більше, ніж один, — сказав я. — Я отримав одного, та були й інші. Але тільки в мене вистачило дурості податися туди, щоб побачити. А коли я не розголосив того, що побачив, не вибовкав цього сьогодні, то той, хто висадив тіло на мур, мусив чи написати, чи зателефонувати, щоб викликати паніку й відправити катафалк. А той тип, котрий виготовив «тіло» й розіслав листи, засідає собі тут, на студії, й тішиться катавасією, яку сам і спричинив. Навіщо ж… навіщо… навіщо…?