Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

І я легенько копнув носаком черевика найближчу труну.

— Продовжуй! — підсміювався Рой із мого вагання. — Відкрий її!

— Ти!

Рой нахилився й спробував підняти віко.

— Дідько!

Віко було прицвяховане.

Десь недалечко затутукав клаксон. Ми визирнули надвір.

Надгробковою вулицею саме під’їздила автівка.

— Хутко! — Рой метнувся до стола, гарячково почав нишпорити і знайшов-таки лом та молоток.

— О Боженьку мій! — видихнув я.

Здіймаючи куряву на кінному подвір'ї, під полудневим пекучим сонцем котився «роллс-ройс» Менні Ляйбера.

— Тікаймо!

— Лиш як переконаємось, чи там… Ось!

Останній цвях вискочив із гнізда.

Рой вхопився за віко, зробив глибокий вдих і відкрив труну.

На Західному дворі залунали голоси, під тим палючим сонцем.

— Господи! Та розплющ очі! — вигукнув Рой. — Глянь!

Я ж було заплющив очі, аби знову не відчути того дощу на моєму обличчі. Та ось я розплющив їх.

— Ну? — спитав Рой.

Там був той самий труп: лежав на спині, очі широко розплющені, ніздрі роздуті, зяє роззявлений рот… Але ніякий дощ не переповнював того рота, не лився йому по щоках і підборіддю.

— Арбутнот! — видихнув я.

— Авжеж, — потвердив Рой. — Тепер і я пригадав ті світлини. Боже, яка схожість! Але навіщо треба було хоч би й кому виперти оце, хай що воно є, на драбину? Нащо?

Я почув, як грюкнули двері. За сто кроків від нас Менні Ляйбер уже вийшов зі свого «роллса» на розпашілу пилюгу й тепер зирив у тінь, і надовкола, й понад наші голови.

Я здригнувся.

— Хвилинку! — мовив Рой. Він пирхнув і нахилився.

— Не смій!

— Спокійно! — відказав той і торкнувся трупа.

— Заради Бога, швидше!

— Та ти глянь сюди! — сказав Рой.

Узяв він те тіло й легенько підняв.

— Ну! — тільки видихнув я і спинився.

Адже він підняв оте так легко, мов пакет із пластівцями.

— Ні!

— Та де, достеменно! — Рой труснув «трупом». «Тіло» заторохтіло, мов якесь опудало.

— Ахай я проклятий буду! І глянь-но: на дні труни лежать свинцеві важки, аби дати «трупові» вагу, коли його висадять на драбину! А коли воно впало, то й справді гухнуло, як ти і сказав. Але стережись! Сюди мчать баракуди!

Боковим зором Рой угледів, як із машин повиходили в полудневе сяйво постаті, далекі ще, і згуртувалися довкола Менні.

— Гаразд. Тікаєм!

Рой кинув «тіло», загрюкнув віко й дав драла.

Я кинувся за ним, крізь плутанину меблів, стовпів і муляжних фронтонів.

Подолавши якусь відстань, прошмигнувши в сорок дверей і вихопившись на півмарша ренесансних сходів, ми з Роєм зупинились і, зігнувшись у три погибелі, прислухалися. Десь там, на відстані до ста футів, Менні Ляйбер опинився на тому самому місці, де ще хвилину тому стояли ми. Голос Менні глушив попискування усієї решти. Гадаю, він наказав усім їм заткнутись. Там запала тиша. Певне, якраз відкривали труну з тим факсимільним «тілом».

Рой, здійнявши брови догори, подивився на мене. Неспроможний дихнути, я і собі глянув на нього.

Нараз там скоїлась якась шамотня, залунали вигуки, прокльони. Менні лаявся гучніш за всіх інших. Потім там щось забелькотали, ще побалакали, Менні знову розрепетувався, і фінально гримнуло нарешті віко — труна загрюкнулась остаточно.

Мов рушничний випал, цей грюк вистрелив нами з Роєм, і ми корками, вибитими з пляшки, полетіли геть із того місця — мало не до дідька в зуби. Однак постаралися спуститися вниз східцями якнайтихіш, тоді проскочили в ще добрий десяток дверей і чорним ходом вихопилися на вулицю.

— Чуєш що-небудь? — видихнув Рой, озираючись назад.

— Ні. А ти?

— А чорта лисого. Але вони там точно вибухнули. І не раз, а тричі! А Менні мов сказився! Боже мій, що ж воно діється? Чому стільки галасу через якусь трикляту ляльку, яку я міг би за півгодини склепати, накупивши на два бакен латексу, воску й гіпсу?!

— Пригальмуй, Рою! Нащо нам бігти так, щоб усі це помічали?

Рой хоч і пригальмував, але все одно ступав, мов журавель, широчезними кроками.

— Чуєш, Рою? — заговорив я. — Що, якби вони дізналися, що то ми там були?!

— Не дізнаються. У тім-то й сміхота вся!

«Ну й ну! — подумалося мені. — Невже я бодай коли-небудь знайомив свого найліпшого друга з небіжчиком?»

Ще хвилина, і ми опинились за крамницею біля Роєвого драндулета часів Лорела й Гарді.

Рой сів на водійське місце, осміхаючись аж ніяк не святою усмішкою, ніби оцінюючи й небеса, і кожнісіньку на них хмаринку.

— Залазь! — запросив він мене.