Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Усе більше й більше чудес! — мовив нарешті Рой. А тоді спитав: — Ти й справді збираєшся це втнути? Написати дві версії сценарію? Одну для нього, другу — для нас?

— Авжеж! Звісно!

— І як же це в тебе вийде?

— Та хай йому! — сказав я. — П’ятнадцять довгих літ я практикувався, написав сто новел для дешевих журнальчиків за сто тижнів, по одній за тиждень. І ти не віриш, що я напишу два сценарії за два дні? І щоб обидва були блискучі? Покладися на мене!

— О’кей, я вже на тебе й поклався. — А тоді, по довгій паузі, ще запитав: — То ми підемо поглянути?

— Поглянути? На що?

— На той похорон, що ти бачив. У дощ. Через мур. Стривай!

Рой підійшов до великих пневматичних дверей. Я за ним. Ось він відчинив двері. Ми визирнули на вулицю.

Прикрашений вигадливим різьбленням катафалк із кришталевими вікнами якраз від’їздив по студійній алеї, але двигун його бухикав, працюючи з перебоями.

— Закладаюсь, що знаю, куди він прямує! — мовив Рой.

Ми зробили об’їзд по Ґауер-стрит на Роєвій пошарпаній бляшанці випуску 1927-го року.

Ми не бачили, як той чорний катафалк заїхав на цвинтар, але коли під’їхали й припаркувалися, то катафалк якраз котився поміж надгробків.

Він обігнав нас, вивозячи на чисте осоння вулиці якусь труну.

Обернувшись, ми поспостерігали, як той чорний лімузин прослизає у ворота, не видавши жодного звуку, бодай десь такого, як полярні видихи плавучої криги Льодовитого океану.

— Уперше в житті бачу, щоб катафалк не завозив труни на цвинтар, а вивозив їх звідтіль. Ми спізнились!

Я крутнувся, аби лиш провести поглядом задок того лімоката чи каталіма: він прямував на схід — назад до студії.

— Спізнились — а на що?

— Побачити твого небіжчика, телепню! Ходімо!

Ми вже доходили до задвіркової стіни цвинтаря, коли Рой зупинився.

— Господи, ось його могила!

Я подивився на той мармур, який здіймався на десять футів вище нас і на який задивився Рой. Там були викарбувані слова:

Була то одна з тих грецьких храмин, де хоронять славетних людей: двері з дерева й бронзи захищала ззовні кована ґратчаста хвіртка.

— Не міг же він вийти звідтіля, чи не так?

— Ні — але щось же було на тій драбині, й ще я впізнав його обличчя. І хтось добре знав, що я впізнаю його обличчя, то й запросив мене приїхати подивитись.

— Помовч. Ходімо краще.

Пішли ми доріжкою.

— Затям: ніхто не повинен бачити, як ми граємо в цю дурну гру.

Ось ми й до муру дійшли. Там, звісно ж, нічого не було.

— Як я й сказав: якщо труп і лежав тут, то ми спізнилися його побачити.

Рой зітхнув і роззирнувся.

— Але ж глянь! Он там!

Я показав на верх муру.

Там усе ще лишалися два сліди від якогось предмета, що був приставлений до горішнього краю.

— Драбина?

— І тут ось, унизу.

Трава біля основи муру, за п’ять футів від нього — належний кут нахилу, — мала дві півдюймові заглибини.

— І ось тут! Бачиш?

Я показав йому й довгу заглибину, де трава була прим’ята падінням чогось важкого.

— Ну й ну, — протягнув Рой. — Схоже, Геловін неабияк розходився.

Рой став навколінці й випростав свої довгі кощаві пальці, щоб виміряти відбиток важкого тіла, яке лише дванадцять годин тому мокло тут під холодним дощем.

Я й собі став уклякнувши біля Роя, але затрусився, дивлячись на ту продовгасту заглибину.

— Я… — сказав я та й затнувся.

Бо поміж нас упала чиясь тінь.

— Добранку!

Над нами стояв денний цвинтарний сторож.

Я кинув швидкий погляд на Роя.

— А це справді та могила, яку ми шукаємо? Спливли роки… Чи…

Сусідній надгробок був засипаний сухим листям. Я зішкрябав порох. Відкрився ледь помітний напис:

СМІТ. НАРОДИВСЯ 1875 — ПОМЕР 1928.

— Ось він! Наш старенький дідусь! — вигукнув Рой. — Помер від запалення легенів, — Рой допоміг мені зішкребти увесь порох. — Я щиро любив його. Він…

— А де ж ваші квіти? — прогув над нами густий голос.

Ми з Роєм так і вклякли.

— Мама несе їх, — сказав Рой. — Ми пішли вперед — розшукати могилу. — Рой глянув через плече. — Та он вона йде!

Денний цвинтарний сторож, чолов’яга вже підтоптаний і вельми підозріливий, з обличчям, дуже схожим на битий негодами надмогильний камінь, подивився в напрямі воріт.

А там і справді йшла жінка з квітами, далеченько ще, біля бульвару Санта-Моніка.

«Хвала Боту!» — подумав я.

Сторож пирхнув, поплямкав своїми яснами, відвернувся та й потюпав геть поміж могил. І то саме вчасно, бо та жінка стала, а тоді звернула в інший бік, геть від нас.