Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ви ж маєте офіс!

— Ті контори не надихають. А це… — я закивав головою, перехопивши в Роя ініціативу, — надихає! Вам би всіх сценаристів переселити сюди зі Сценарного корпусу! Посадіть Стіва Лонґстріта у той новоорлеанський особнячок, щоб він там написав вам свій фільм про Громадянську війну. А чого варта оця французька буланжері позад нас! Отам би Марселеві Дементону й докінчити свою революцію, га? А он туди, ген по Пікаділлі, посадіть усіх отих новоанглійських писак, хрін їм під ніс!

Менні, з поплямованими червінню щоками, поволі зійшов на ґанок. Озирнувся на студію, на свого «роллса», а тоді зиркнув на нас двох — та таким поглядом, ніби застав нас голих за повіткою, із сигарами в зубах.

— Боже мій! Мало того, що вранці все пішло шкереберть… Так іще тут я маю двох пиріжків, котрі забажали обернути халупину Лідії Пінкгем у сценаристський собор!

— Саме так воно і є! — запевнив його Рой. — Саме на цьому ґанку мені сяйнув задум найстрашнішого мікрофільму за всю історію!

— Досить мені гіпербол! — урвав його Менні. — Матеріальчик мені подай!

— А підкинете нас на своєму «роллсі»? — попросився Рой.

Менні нас підкинув.

Дорогою до павільйону № 13 Менні Ляйбер світив очима тільки вперед і примовляв:

— Я стараюся дати лад цій божевільні, а ви, хлоп’ята, порозсідалися на ґанках і ґав ловите! Де в дідька моє Чудовисько?! Три тижні ждав я…

— Та не щоночі ж, — зазначив я розважливо, — щось страшненьке вискакує з пекельної пітьми! Потрібен час. Дайте нам продихнути, дайте час, аби виманити стареньку потайну самобутність на світло Боже. Ви не турбуйтесь. Рой неодмінно щось витворить із глини. Саме з неї вигулькнуть великі речі. Бачте, поки що ми не виводимо Монстра з тіней, бо…

— Відмовки! — гаркнув Менні, поглядом спопеляючи дорогу. — Я не бачу результату. Даю вам ще три дні! І тоді я хочу побачити Монстра!

— А що, коли, — зненацька випалив я, — Монстр побачить вас?! Боже милий! Що, як ми утнемо все це з погляду самого Звіра? Камера рухається — то ж вона і є Монстр, а люди лякаються камери, і…

Менні бликнув на мене, приплющив одне око й промурмотів:

— Незле. Камера, кажеш?

— Та-ак! Камера виповзає з астероїда… Камера, що є Монстром, перелітає через пустелю, лякаючи отрутозубів, змій і стерв’ятників, здіймаючи куряву…

— Прокляття на мою голову!

Це Менні Ляйбер задивився на ту уявну пустелю.

— І на мою! — радо вигукнув Рой.

— На Камеру ми насадимо намащену лінзу, — квапливо нагромаджував я, — додамо пари, моторошної музики, тіней — і Героя, що безстрашно дивиться в очі Камері, і…

— Що тоді?

— Якщо я це скажу, то воно не напишеться.

— То напиши, напиши це!

Ось ми вже й біля павільйону № 13. Я вискочив, а слова так і ллються з мене.

— О, так! Либонь, краще я напишу дві версії сценарію. Одну для вас. А другу — для себе.

— Дві? — ревнув Менні. — Навіщо?

— Наприкінці тижня я вручу вам їх обидві. Й ви виберете, котра з них та, що вам треба.

Менні підозріливо подивився на мене одним оком, другого не спускаючи з Роя.

— Дурниці! Ти виконаєш найкращу роботу, опрацьовуючи свою ідею!

— Ні. Найклятішу створю для вас. А свою найклятішу — для самого себе. По руках?

— Два Монстри за ціною одного? То й зроби! Давай!

Перед дверми Рой зробив драматичну зупинку.

— А ти готовий до такого? Для двох версій потрібні дві душі, два розуми!

І підніс догори свої прекрасні руки артиста, мов який жрець.

— Та я готовий, хай йому грець. Відчиняй!

Рой розчахнув двері зовнішні, тоді внутрішні, й ми вступили в непроглядну пітьму.

— Світло, чортова душе! — крикнув Менні.

— Постривайте… — прошепотів Рой.

Ми тільки чули, як Рой потемки обережно переступає через невидимі речі.

Менні нервово пересмикнувся.

— Майже готово… — у тому самому тоні мовив Рой через повиту ніччю територію. — А зараз…

Рой увімкнув вітрову машину, на низьких обертах. Спочатку грізно зашепотіло наближення гігантської бурі, несучи на своїх крилах негоду з Андів, шурхотіння снігу з гімалайських верховин, зливу — на Суматру, вихор джунгляний — на Кіліманджаро, гуркіт буруна об азорські узбережжя, зойки первісних птахів, лопотіння кажанячих крил — і все це злито в таку суміш, що творить моторошні сироти на шкірі, а дух твій скидає в пекельну ляду, де…

— Світло! — вигукнув Рой.

Ось воно, світло, й замріло, здіймаючись понад краєвиди Роя Гольдстрома, понад пейзажі такі чужопланетні, що вони рвали тобі серце — й гамували твій жах, а тоді знову потрясали — тінями незліченних зграй лемінгів, які мчали по мікроскопічних дюнах, крихітних пагорбах та мініатюрних горах, утікаючи від лихої долі, що вже нависла над ними, але ще ж не спостигла їх…