Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Й аж закуріло за нами, коли ми звертали за останній ріг, прямуючи до Тумстоуна, [45] Надгробок (англ.). штат Арізона.

— Гарне найменуваннячко для містечка! — зазначив Рой.

Довкола панувала тепла тиша. Стояв полудень. Нас оточували тисячі слідів у задвірковій пилюзі. Декотрі з тих слідів належали Томові Міксу, Гугові Ґібсону й Кенові Мейнарду — залишено їх давно-давно. Я дозволив вітрові продути мою пам’ять, здіймаючи гарячу куряву. Звісно, цих слідів тут не лишилось — порох не тримається купи, і навіть широкі кроки Джона Вейна вже давно розвіялися, достоту як і сліди сандаль Матвія, Марка, Луки й Івана вивітрилися на берегах Галілейського моря — за якихось сто кроків, у павільйоні № 12. Утім, дух коней затримався, і незабаром студійна карета завезе сюди новий вантаж сценаріїв та свіжу порцію шаньок для стрільців-ковбоїв. Я був не проти понасолоджуватися тихою втіхою простих посиденьок отут, посеред маленьких дешевинок старих Лорела й Гарді, видивляючись на паротяг часів Громадянської війни, якого розкочегарювали двічі на рік, аби він зіграв прибуття потяга о 9.10 із Галвестона, а чи повитріщатися на потяг Лінкольнової смерті, що везе його додому, Господи, везе його додому…

Але нарешті я запитав:

— А з чого ти взяв, що труп має бути саме тут?

— Чорт! — Рой копнув дошки підлоги, достоту як Ґері Купер копав колись коров’ячі перепічки. — Ти тільки придивись до цих споруд.

Я й придивився.

За фальшивими фронтонами тут, на Західній території, крилися крамниці паяння-зварювання, музеї старих автомобілів, усілякі рундуки-комірчини, а ще…

— Крамниця теслярських виробів? — мовив я.

Рой кивнув головою і ковзнув у тихий закапелок, аби собака, так би мовити, не на видноті здох.

— Тут майструють труни — тож і труп тут! — Рой із довколишньої старомодної дешевизни раз за разом видобував яку-небудь довгу дошку-шалівку. — Труну повернули сюди, бо тут її виготовили. Ворушись, поки не налетіли індіанці!

Я наздогнав його в прохолодному гроті, де на вішалках теліпалися меблі імперії Наполеона, а трон Юлія Цезаря дожидав, коли ж на нього знову всядеться імператорський давно зотлілий зад.

Я роззирнувся надовкола.

Ніщо ніколи не пропадає, подумалось мені. Усе завжди повертається. Себто, якщо ви бажаєте.

І де ж воно переховується, вичікуючи? Де відроджується? Саме тут, подумалось. О так, саме тут!

У головах чоловіків, які прибувають сюди з кошиками-підобідками, маючи вигляд робітників, а тоді повертаються додому — з виглядом законних мужів чи неправдоподібних коханців.

Але в проміжку між прибуттям-відбуттям?

Побудувати Mississippi Belle, [46] «Красуню Міссісіпі». якщо вам забаглося оживити відкриття Нового Орлеана, а чи спорудити колони Берніні на сороковому градусі північної широти. Або ж збудувати заново Емпайр-Стейт, а тоді зарядити енергією досить велику мавпу, щоб на нього видерлась.

Ваша мрія — це їхня копія, і всі ж вони — сини Мікеланджело й Леонардо да Вінчі, батьки вчорашнього, накручені як сини в майбутньому.

І саме цієї миті мій друг Рой похилився в якусь тьмаву печеру за салуном Дикого Заходу, тягнучи й мене за собою, поміж зімітовані фасади Багдада й верхнього Сандускі.

Тиша. Усі порозбігалися на підобідок.

Рой понюхав повітря й тихо засміявся.

— Боже мій, так! Понюхай цей дух! Запах тирси! Ось що вабило мене до нашої з тобою шкільної майстерні. І звуки столярних верстатів, стрічкової пилки. Звучало це так, що ось тут люди роблять щось справжнє! Аж руки мені сіпалися. Глянь осюди!

Рой зупинився біля довгого скляного ящика й задивився на вміщену в ньому красу.

Там красувалася «Баунті» в мініатюрі: двадцять дюймів завдовжки, з усім такелажем, пливе собі уявними морями — двісті довгих літ тому…

— Ходім далі, — тихо мовив Рой. — Торкайся обережно.

Я торкався й чудувався — і навіть забув, чого ми сюди припхалися. Мені хотілося зостатись тут назавжди! Але Рой таки потягнув мене далі.

— Хот-дог! — шепнув він. — Вибирай!

Перед нами громадилася височезна гора трун, гублячись футів за п’ятдесят у теплій пітьмі.

— Навіщо їм так багато трун? — поцікавився я, підходячи з Роєм ближче.

— Аби поховати всіх індичок, яких натворить студія від цього дня й аж до Подяки.

Ми підійшли до похоронного конвеєра.

— Усе це — твоє, — розщедрився Рой. — Вибирай!

— Це не може бути нагорі. Зависоко! І люди ж ледачі. Отже… ось ця!