Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Рою!

— Перестань називати моє ім’я. Ніхто нас не бачив. Нам не можна його загубити! Боже, як він мені потрібен! Нам слід побачити, куди він приїде! І дізнатися, хто він такий! Ось!

Ми побачили, як далеченько попереду таксі звернуло праворуч біля Ґауера. І там, попереду, все ще біг Кларенс, але не озирнувся на нас, коли ми його перегнали.

Кларенсові руки були порожні. Свій портфель він як випустив на хіднику біля «Дербі», так і лишив його там. І коли ж він похопиться, що загубив портфель? Один лише Бог святий знає…

— Бідолашний Кларенс!

— Чому «бідолашний»? — запитав Рой.

— Бо і його смикнули сюди. А то чого б він опинився на вулиці біля «Браун-Дербі»? Звичайний тобі збіг? Ні, чорта з два! Хтось та сказав йому, щоб прийшов до того ресторану. Боже, тепер він лишився без усіх тих своїх чудових портретів! Рою, нам треба вернутись і підібрати їх, зберегти!

— Нам, — заперечив Рой, — треба мчати тільки вперед.

— Хотів би я знати, — мовив я, — яку записку отримав Кларенс. Які були в ній слова?

— Чиї були в ній слова? — підправив мене Рой.

Рой на Сансеті проскочив іще одне червоне світло, аби тільки наздогнати таксі, що подолало вже половину дороги до бульвару Санта-Моніка.

— Вони прямують до студії! — вигукнув Рой. — Але ж ні…

Бо таксі, добувшись до Санта-Моніки, звернуло ліворуч, минаючи цвинтар.

Слідком за ними пригналися й ми — до Св. Себастьяна, наймізернішої з католицьких церков Лос-Анджелеса. Тут таксі зненацька крутнуло ліворуч, у завулок за самою церквою.

Їхня машина зупинилася, проїхавши якусь сотню метрів по завулку. Загальмував і Рой, підкотивши до краю хідника. Ми побачили, як Монстр завів жінку в невеличку будівлю, що невиразно біліла в темряві. Але він зайшов туди лише на мить. Десь там відчинилися й зачинилися двері, а тоді Чудовисько вернулось до таксі, й воно плавно покотило до наступного рогу, хутко обкрутнулося літерою U й повернулося, їдучи просто на нас. Добре, що наші фари були вимкнені. Таксі блискавкою промайнуло повз нас. Рой лайнувся, бахнув по запаленню, завів двигун, утнув щонайгрубіший свій розворот тією ж літерою U, так що я аж скрикнув, і ось ми вже знову на бульварі Санта-Моніка — встигли саме вчасно, аби побачити, як таксі зупинилося перед Св. Себастьяном і випустило свого пасажира. А той, не озираючись, помчав доріжкою й шаснув до освітленого входу церкви. Таксі поїхало геть.

Рой, вимкнувши фари, припаркував машину в темному куточку під якимсь деревом.

— Рою, що ти?..

— Тихо! — просичав Рой. — Зачаїсь! Зачаїтися — це наше все. Той чолов’яга такий бажаний парафіянин в опівнічній церкві, як оце я — в бурлескному хорі…

Але спливала хвилина за хвилиною, а світло в церкві чогось не гасло.

— Гайну побачу! — мовив Рой.

— Що?

— Гаразд, я пішов!

І вже вискочив із машини, струшуючи з ніг туфлі.

— Вернись! — крикнув я.

Але Рой уже й зник, у самих шкарпетках. То я і собі вискочив, позбувся своєї взуванки і гайда босоніж за ним. Десять секунд — і Рой уже біля церковних дверей. Припали ми до зовнішньої стіни й слухаємо. Почувся голос, то гучніш, то тихіш, то знову залунає.

Голос Чудовиська! Квапливо перелічує якісь лиха, жахливі злочини, страхітливі помилки, гріхи, темніші за мармурові небеса вгорі та внизу.

А голос священика давав йому короткі й незагайні відповіді прощення, провіщення якогось кращого життя, де Чудовисько, якщо не переродиться Красунею, може віднайти якісь невеличкі милі втіхи — через розкаяння.

Шепіт, шепіт, у тих глибинах ночі.

Я заплющив очі, й мені аж заболіло, так хотілося розчути слова.

Шепіт, шепіт. А потім… я аж закляк, не повіривши власним вухам.

Плач. Голосіння — яке тривало й тривало, і чи й скінчиться воно бодай колись?

Той самотній чоловік у церкві, чоловік зі страшним обличчям і схованою за ним загубленою душею виливав свою жахливу печаль, потрясаючи нею і сповідальню, й церкву, і мене. Плач, потім зітхання, а далі знову плач.

Якийсь звук змусив розплющитися мої очі. Потім — тиша, і враз зашамотіло. Хода!

Ми з Роєм підхопились — і навтікача.

Добігли до машини, заскочили.

— Ради Бога! — просичав Рой.

Пригнув мені голову й сам пригнувся. Монстр вихопився з церкви й тепер сам-один перебігав пустельну вулицю.

Опинившись перед цвинтарними ворітьми, він обернувся. Якраз проїздила машина й висвітила його, мов театральним прожектором. Він закляк, перечекав, а тоді й зник — на цвинтарі.