Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Можливо, й Лос-Анджелес? Край Чандлера&Каїна. А втім…

Сказати правду, на всю Америку лиш одне є місце, де варто заховати вбивцю чи втратити життя.

«Максимус-Філмс»!

Сміючись, я звернув із головної алеї й побрів поміж добрим десятком задвіркових павільйонів, час від часу дещо собі занотовуючи.

Тут бо ж крилися й Англія, і далекий Вельс, і вересова Шотландія, і дощова Ейре — Ірландія… тут були і руїни стародавніх замків, і гробівці, під чиїми склепіннями знімалися темні фільми, а почвари цілу ніч гасали по струмках на стінах проекційної зали, белькочучи свої штампи, тоді як нічні сторожі проходили, виспівуючи похоронних гімнів або ідучи на старих деміллевських колісницях і поганяючи огирів, закосичених димками…

Отож, це станеться саме сьогодні ввечері, коли фантоми-статисти переб’ють годинники, а туман просочиться, перевалюючи через мур, із моріжкових розбризкувачів, що сиплють холодні краплини на покляклі, зігріті ще денним теплом могили. Будь-котрого вечора тут можна було пройтися Лондоном, аби здибатися з ліхтарником-привидом, чий ліхтар жбухає, мов локомотив: як заверещить на нього, мов цілий форт залізний, та й торохнеться об знімальний павільйон № 12, аби розтопитися-розсипатися сторінками давнього жовтневого випуску «Срібного Екрана».

Отак я блукав собі алеями, вичікуючи, коли ж то сонце закотиться за обрій, а Рой-герой вийде, з руками, закривавленими червоною глиною, та й проголосить народини!

О четвертій годині я почув, як десь далеченько бахнула рушниця.

А то ж не постріл був, а Рой угатив по м’ячикові, по крокетному. І як зачав гамселити його, ганяти туди-сюди по задвірковому лужку павільйону № 7! Лупешив він той м’ячик знову й знову, а тоді нараз закляк, погляд мій зобачивши. Підвів голову, блиснув на мене оком. Ні, не акушера був то погляд, а хижого кровожера-м’ясоїда, який оце щойно вполював жертву та й наситився по саму зав’язку.

— Я утнув це, Господом Богом присягаюсь! — загорлав він. — Упіймав його! Нашого Монстра, Чудисько те твоє — моє! Сьогодні в глині, завтра — у фільмі! Люди спитають: «А хто ж це зробив?» Та ми ж, синку, ми!

Рой ухопив повітря своїми довгими кощавими пальцями й зціпив кулак.

Ошелешений, я поволі ступав попереду.

— Упіймав? — повторив я. — На Бога, Рою, ти ж досі й не розказав! Що ти там побачив, коли погнався за ним отієї ночі?

— У свій час розповім, друже. Бачиш, я півгодини тому скінчив. Хай ти лиш краєм ока глянеш, то на друзки розтрощиш свою друкарську машинку. Я покликав Менні! За двадцять хвилин він навідається до нас. Та як діждати, щоб не з’їхати з глузду? То мусив вийти, побахкати м’ячиками. Ось! — і ще одним могутнім ударом далеко послав крокетний м’ячик. — Зупиніть мене хто-небудь, поки я нікого не вбив!

— Рою, вгамуйся.

— Ні, я нізащо не вгамуюсь. Ми зробимо найбільший фільм жахів за всю історію кіномистецтва. Менні…

— Агей, ви! Що ви, двоє, тут поробляєте? — пролунав чийсь голос.

Повз нас котився Меннін «роллс-ройс», мандрівний білий театр, муркочучи собі стиха під ніс. Обличчя нашого боса вискалилося на нас із невеличкого театрального віконечка.

— Ми зустрічаємось чи ні?!

— А нам пішки тупати чи підвезете?

— Тупайте!

І «роллс» покотив собі далі.

Ми непоквапом пішли до павільйону № 13.

Я все спостерігав за Роєм, щоб устежити, чи не прослизне бодай який натяк на те, як він перебув ту свою довгу ніч. Навіть коли ми ще були хлопцями, він нечасто виказував свої справжні почуття. Зазвичай широко розчахне двері свого гаража: на, дивись на останнього динозавра! Тільки як я ахну чи охну, тоді й він дозволить собі щось вигукнути. Якщо мені, бува, сподобається його витвір, то вже йому й байдуже, що про це скаже хоч би хто інший.

— Рою, — мовив я, прошкуючи. — Ти як, окей?

Коли ми підійшли до павільйону № 13, там уже шастав туди-сюди попід дверми Менні Ляйбер, давно закипівши чайником, якого й досі ніхто не вимкнув.

— Де там в дідька ви длялися?! — гаркнув він.

Рой відімкнув двері павільйону № 13, ковзнув досередини й загрюкнув важкі двері перед самим носом Менні.

Той люто вирячився на мене. Я стрибнув наперед і відчинив йому двері.

Ми вступили в ніч.

Хоча й не кромішня то була пітьма, бо все-таки там блимала одна лампочка — якраз над Роєвим укріпленим арматурою стендом для глиняного моделювання, за шістдесят футів через пустельну підлогу — напівмарсіанський пейзаж, але близько до затіненого кратера, що його вибив метеор.