Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я перейшов вулицю та й став перед натовпом.

— Привіт, Шарлотто! — мовив я. — Салют, Ма!

Обидві жінки витріщилися на мене спантеличено.

— Це ж я, — сказав я. — Невже не пригадуєте? Двадцять років тому. Я товкся тут. Космос. Ракети. Час…?

Тут Шарлотта охнула й махнула рукою до рота. І схитнулася наперед, от ніби мала впасти з краю хідника на вулицю.

— Ма! — вигукнула вона. — Та це ж… той самий… Схибнутий!

— Таки Схибнутий, — стиха засміявся я.

Світельце спалахнуло в очах Ма.

— Ой, дива твої, Господи, — вона торкнула рукою мій лікоть. — Бідолашечка ти. І що ж ти тут поробляєш? Досі призбируєш..?

— Та ні, — знехотя сказав я. — Працюю тут.

— Де?

Я кивнув головою через плече.

— Там? — вигукнула, не вірячи, Шарлотта.

— У кімнаті листів? — запитала Ма.

— Ні, — мені запалахкотіли щоки. — Можна сказати… у сценарному цеху.

— Ти в мімеографічних сценаріях?

— Ой, ради Бога, Ма! — на Шарлоттиному обличчі сяйнув здогад. — Ти хочеш сказати, що пишеш, так? Сценарії для фільмів?

Це стало істинним одкровенням. Усі обличчя, які оточували Шарлотту й Ма, загорілися.

— Ой, Боженьку мій! — скрикнула Шарлоттина мама. — Та не може цього бути!

— Але так воно і є, — майже прошепотів я. — Роблю фільм разом із Фріцом Вонґом. «Цезар і Христос».

Запала тривала приголомшлива мовчанка. Потім зашаргали підошви. Заворушилися губи.

— А можна… — обізвався хтось, — нам…

Але договорила за всіх Шарлотта:

— Твій автограф! Будь ласка!

— Та я…

Але всі руки, що були довкола, вже простяглися до мене з авторучками й картками.

Палаючи від сорому, я взяв Шарлоттину картку й писнув своє ім’я. Ма критично зиркнула зизим оком: догори дриґом.

— То й назву картини допиши, над якою працюєш, — сказала Ма. — «Христос і Цезар».

— І ще допиши Схибнутий після свого прізвища! — підказала Шарлотта.

Я дописав: Схибнутий.

Почуваючись абсолютно заплішеним дурнем, я стояв у стічній канаві, а всі ті сумні-загублені-химородні косували на мене, розгадуючи, хто ж я такий.

Аби приховати своє збентеження, я запитав:

— А де Кларенс?

Шарлотта й Ма вражено ахнули.

— Ти пам’ятаєш Кларенса?

— А хто ж би забув Кларенса, із тими його портфелями та пальтом верблюжим! — сказав я, шкрябаючи черговий автограф.

— Він ще й досі не телефонував, — відрізала Ма.

— Не телефонував? — підвів я голову.

— Та десь о цій-о порі він і дзвонить на той телефон, що через дорогу, аби спитати, чи прибув такий-то, а чи вже поїхав, отакі речі, — пояснила Шарлотта. — Так він виграє час. Лягає спати пізно, бо зазвичай опівночі ходить перед ресторанами.

— Знаю! — я зробив розчерк останнього підпису, аж розпашівши від неприпустимого піднесення. Але я все ще не смів поглянути у вічі своїм новим прихильникам, які усміхалися мені, от ніби я допіру одним скоком добувся в Л.-А. із Галілеї.

Тут задзеленчав телефон по той бік вулиці.

— Оце й телефонує Кларенс! — пояснила Ма.

— Вибачте… — Шарлотта вже й рушила туди.

— Будьте ласкаві, — торкнув я її ліктя. — Стільки років не спілкувався. Зробимо сюрприз? — і дивлюся то на Шарлотту, то на Ма, і знов на Шарлотту. — Добре?

— О так, гаразд, — буркнула Ма.

— То й біжіть! — сказала Шарлотта.

Телефон усе ще дзеленчав. Я підбіг і схопив слухавку.

— Кларенс? — запитав я.

— А це хто? — вигукнув він, умить насторожившись.

Я спробував пояснити більш-менш докладно, але зрештою назвався давньою метафорою: «Схибнутий».

Та Кларенса це аж ніяк не задовольнило.

— А де там Шарлотта чи Ма? Я хворий.

«Хворий? Чи зненацька наляканий, мов Рой?» — подумав я.

— Кларенсе! — звернувся я. — А яка ваша адреса?

— Нащо це вам?!

— Ну, дайте хоч свій номер телефону…

— Нікому не даю! Бо мене пограбують! Мої світлини. Мої скарби!

— Кларенсе, — благав я його. — То ж я учора ввечері був біля «Браун-Дербі».

Мовчанка.

— Кларенсе? — спитав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб ідентифікувати декого.

Я міг би заприсягтися, що почув по телефону, як по-заячому закалатало його серце. Почув навіть, як його очі альбіноса крутяться у своїх орбітах.

— Кларенсе! — благав я. — Будьте ласкаві! Запишіть моє ім’я і номер телефону, — я продиктував йому це й те. — Зателефонуйте чи напишіть на студію. Учора ввечері я бачив, як той чоловік мало не вдарив вас. Чому? Хто ж…

Клац. Гмммм…

Кларенс, хоч би звідки він телефонував, відімкнувся.