Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Тільки я підніс руку, щоб постукати, як двері перед моїм носом розчахнулися.

Із пітьми виткнувся кулак, а в тому кулаці — відкрита бляшанка пінявого пива. Чоловіка, котрий тримав її, я так і не розгледів. Тільки схопив пиво. І рука зникла. Лише чиясь хода помалу подаленіла, стихаючи.

Я тричі сьорбнув, аби набратися снаги й увійти.

Дім був порожній.

А сад — ні.

Елмо Крамлі, із капелюхом продавця бананів на голові, сидів під якимсь колючим кущем і, втупившись у пиво у своїй засмаглій руці, мовчки його пив.

Телефон на подовженому проводі стояв на плетеному столі біля правого ліктя господаря. Стомлено й невідривно дивлячись тепер на мене з-під свого білого тропічно-мисливського шолома, Крамлі набрав чийсь номер.

Хтось йому відповів. Крамлі мовив у слухавку: «Ще одна мігрень. Прошу відпустки на лікування. Побачимось за три дні, гаразд? Гаразд». І поклав слухавку.

— Як я здогадуюся, той твій головний біль — це я?

— Щоразу, як ти приблукаєш… так і беру триденну відпустку на лікування.

Він кивнув. Я сів. Він пішов і постояв на узліссі своїх приватних джунглів, де сурмили слони, а небачені-невидимі пурхання велетенських джмелів, колібрі й фламінго вимерли задовго до того, як десь там у майбутньому екологи оголосять їх вимерлими.

— І де ти в дідька, — вибухнув Крамлі, — пропадав?

— Одружився, — пояснив я.

Крамлі обміркував це, пирхнув, підійшов і, поклавши руку на моє плече, поцілував мене в тім’ячко.

— Прийнято!

І, сміючись, пішов притягнути цілий ящик пива.

Ми сиділи, поїдаючи хот-доґи, у невеличкому плетеному бельведерчику в кінці його саду.

— О’кей, синку, — мовив він нарешті. — Твій старенький татусь тужив тут за тобою. Але молодик між простирадел не має вух. Давня японська приказка. Та я знав: одного чудового дня ти повернешся.

— Пробачаєш мені? — запитав я, переповнений почуттями.

— Друзі не пробачають — вони просто забувають. Умасти собі горлечко оцим напоєм. А що Пег — чудова дружина?

— Уже рік як побрались, а перша наша битва за гроші ще попереду, — я зашарівся. — Забирає собі майже все. Але моя платня на студії зросла — до ста п’ятдесяти на тиждень.

— Ого! Це ж на десять баксів більше, ніж заробляю я!

— Але це тільки на півтора місяця. А там і незчуюсь, як знову стану писати для «Дешевої сенсації».

— І писати ліпоту прекрасну… Я тут, як міг, тримався, терпів твою мовчанку…

— А ти отримав вітальну листівку «З Днем батька!»? — швидко запитав я.

Він опустив голову й просяяв.

— Так! А хай тобі… — Крамлі випростався. — Але, напевне, тебе привело сюди щось більше за родинні почуття, правда?

— Люди помирають, Крамлі.

— Ото завів своєї! — вигукнув детектив.

— Ну, майже помирають, — уточнив я. — Або ж вертаються з могил, тільки не по-справжньому воскреслі, а в вигляді зроблених із пап’є-маше ляльок…

— Держи її, Ньюте! — вигукнув Крамлі й кинувся в будинок, а тоді повернувся із пляшкою джину. І того джину почав доливати собі в пиво, а я заговорив шпаркіше. Ось у його кенійсько-тропічному задвірку запрацювала розбризкувальна система, залунали голоси звірів зі степу-вельду, птахів із глибин джунглів. Нарешті я розповів про всі події від Геловіну й до останніх годин. І замовк.

Крамлі тяжко зітхнув.

— Отже, Роя Гольдстрома вигнали за те, що він виліпив погруддя з глини. Невже обличчя Монсіра-Чудовиська було аж таке жахливе?

— Так!

— Естетика. Оця-от стара нишпорка нічим тут не зарадить!

— Ти мусиш! В ось ці хвилини Рой усе ще ховається в студії, вичікуючи слушної нагоди, аби повиносити всі свої доісторичні моделі. Ціна їм — на тисячі. Але ж Рой перебуває там незаконно. Чи міг би ти допомогти мені допетрати, що все це в біса означає? Допомогти Роєві поновитися на роботі?

— Господи Ісусе! — зітхнув детектив.

— Атож, — мовив я. — Якщо вони застукають Роя за винесенням речей, то один Бог святий відає, що йому буде!

— Прокляття, — буркнув Крамлі. Тоді ще долив джину до пива. — А ти знаєш, що то за тип такий, котрий бенкетував у «Браун-Дербі»?

— Ні.

— А маєш якісь міркування щодо того, хто міг би його знати?

— Священик церкви Святого Себастьяна.

І я розповів детективу про ту опівнічну сповідь, про голос, що тоді промовляв-плакав, і про тихі відгуки святого отця.

— Нічого це не дає. Анічогісінько, — Крамлі похитав головою. — Священики або не знають, або нізащо не викажуть імені. Якщо я увійду туди з такими розпитами, мене за дві хвилини витурять звідти. Хто ще?