Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Метрдотель «Дербі» може знати. А ще того вечора, біля «Дербі», його був упізнав один чоловік. Його я знав ще відтоді, як хлопчаком гасав біля студій на роликах. Його ім’я Кларенс. Я спробував розпитати людей, яке в нього прізвище, але…

— Розпитуй далі. Якщо йому відомо, ким є Чудовисько, то це дасть нам якусь зачіпку. Боже, яка німота. Роя вигнали, тебе перекинули на іншу роботу — і все через якийсь глиняний бюст. Надмірна реакція. Бунти. І що, весь цей галас зчинився через оту ляльку на драбині?

— Саме так.

— А мені подумалось, — зітхнув Крамлі, — коли я побачив тебе на порозі, що це ж ти повернувся у моє життя й ощасливиш мене.

— Я тебе не ощасливив?

— Ой ні, хай тобі всячина, — тут голос його зм’якшився. — Воно то чортівня, звісно. Але мені так хотілося б, щоб ти лишив ту купу кінських кізяків десь там, а не заносив сюди.

Він покосував на місяць, що саме сходив над його садом, і сказав:

— Хлопче, ох, хлопче… Ти таки заінтригував мене, — а тоді додав: — Ця справа тхне шантажем!

— Шантажем!?

— Ну, а навіщо тоді весь цей клопіт: писати записки, провокувати таких невинняток, як ти з Роєм, висаджувати муляжі на драбини та під’юджувати вас відтворити образ Чудовиська, якщо це не веде до чогось? Яка користь від паніки, якщо тобі за це не посиплються гроші? Має ж бути більше записок, більше листів, чи не так?

— Інших записок я не бачив.

— Авжеж, бо тебе обрано як знаряддя, як засіб усе розворушити. А ти промовчав, не зчинив галасу. Ну, то це мав зробити хтось інший. Б’юсь об заклад: цього вечора десь вирине вимагацька записка приблизно такого змісту: «Двісті тисяч, неміченими п’ятдесятками, вбережуть вас від нових появ воскреслих трупів на мурах!». Отож… розкажи мені про студію! — попросив насамкінець Крамлі.

— «Максимус»? Та найуспішніша студія, за всю історію кінематографу. І досі лишається такою. «Вераєті» подала заголовком їхній прибуток за останній місяць. П’ятдесят мільйонів чистими. Жодної іншої студії і близько не видно.

— І то правдиві цифри?

— Ну, хай на якихось п’ять мільйонів менше, та все одно виходить справжнє казкове багатство.

— А якісь великі проблеми були нещодавно, скандали там, сум’яття, збурення? Може, ти знаєш: якийсь фільм зняли з виробництва, когось іще викинули?

— Та все тихо-стабільно, протягом багатьох місяців.

— Тоді саме воно й має бути. Вигода, себто! Коли все йде як по маслу, а тоді — ой! Щось скоїлось! Наче й не дуже значне, а всіх налякало. Хтось подумав: «О Боже мій! Одного чоловіка щось виперло на мур!» Щось воно нечисте діється поруч… Щось-десь таке підкилимне, якась там собака зарита… — Крамлі засміявся. — Глибоко закопано. Арбутнот? Ти гадаєш, хтось викопав якийсь давній страшенно брудний скандал, що про нього і не чував ніхто, й погрожує студії, не надто тонко, виливаючи той бруд на видноту?

— І який такий скандал, та ще й двадцятирічної давності, міг би змусити студію думати, нібито його розкриття призведе до її руїни?

— Коли б ми покопалися в каналізації досить довго, то й дізналися б. Тільки от біда, що скакати в каналізацію — не моє хобі. А Арбутнот, поки жив, був чистий на руку?

— Коли порівнювати його з іншими керівниками студій? Запевне. Був він одинак і водився з дівчатами — чого ще сподіватися від старого парубка — а всі ж його коханочки були милі вершниці з Санта-Барбари, містечково-сільського типу, гарненькі-розумненькі, душ двічі на день приймали. Ніякого тобі бруду.

Крамлі знову зітхнув, от ніби йому підсунули краплені карти й він ладен був згорнути руки на грудях і вийти з гри.

— Ну, а що то була за автотроща, в якій постраждав Арбутнот? То й справді була звичайна вулична пригода?

— Я бачив світлини в новинах.

— До біса світлини! — Крамлі задивився на свої домашні джунглі, оцінюючи, наскільки густа від них тінь. — Що, коли та аварія насправді не була аварією? Що, коли то було, скажімо, убивство? Можливо, усі там були смертельно п’яні — і тут тобі й смерть?

— Вони тоді якраз щойно випорснули з великого алкогольного купелю в студії. Оце стільки й потрапило до газет.

— Оце й рознюхай, — міркував Крамлі. — Велике цабе студійне, багате, мов Крез, за невпинного розбухання прибутків «Максимусу», й воно, те цабе, одуріле від сам-жене-з-трьома-гичками, починає гратися в стук-грюк з іншою автівкою, Слоуна, рикошетом одлітає від нього й лулусь у телефонний стовп. А це ж не та новина, яку б ви хотіли тицьнути на першу шпальту. Фондовий ринок пірне заглибоко. Інвестори тю-тю. Фільми загнуться. Юнак зі срібним чубом гупнеться додолу зі свого п’єдесталу, і так далі, й таке інше, отож слід зробити так, щоб усе було шито-крито. А теперечки, коли стільки часу спливло, хтось із учасників тих подій, а чи хтось такий, кому цього року відкрилися ті давні факти, заходився потрясати студію, погрожуючи розповісти більше, ніж відкрили зрежисовані фотографійки та гальмівні сліди. Або що, як…?