Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ахай мене грім поб’є! — вигукнув я.

— Чудово, правда? — мовив І.Х. — Спочатку Передостання Вечеря — та, котру зобразив да Вінчі, а тоді вже й Зовсім Остання Кінцева Вечеря: спожиття риби, спеченої на деревному вугіллі на пісках біля Тіверіадського озера, після чого Христос відійшов, аби навіки зостатися в їхній крові, у серцях, головах і душах. Кінець казанню.

І.Х. вклонився й додав:

— Іди й перепиши євангелія, а особливо — Іоанна! Не своє тобі даю, а тільки твоє приймаю! Мерщій — а то зараз і заберу моє благословення!

— І це ви вже й поблагословили мене?

— Та весь час, поки ми з тобою розмовляли, я тебе й благословляв, сину мій! Увесь час. Іди ж!

Я уткнув голову в демонстраційну кімнату № 4 й запитав:

— Де Юда?

— Оце ж і є наш пароль! — вигукнув Фріц Вонґ. — Ось тобі три мартіні! Пий!

— Не люблю мартіні, — заявив я. — Але хай там як, а я маю вилучити це зі системи моїх звичок. Міс Ботвін!

— Меґґі, — тихо тішачись і тримаючи свою камеру на колінах, виправила вона мене.

— Я за стільки років так багато начувся про вас, а захоплювався вами все життя. Наразі тільки й маю сказати, що радий цій нагоді попрацювати з…

— Так, так, — мило урвала вона мене. — Але ви помиляєтеся. Я зовсім не геній. Я… як ви називаєте тих жуків, що гасають по ставках, вишукуючи дрібніших комах?

— Плавунці?

— Плавунці! Ти думаєш, що ті кляті жучки потопляться, а вони рухаються собі по тонесенькій плівці на поверхні води. Поверхневий натяг. Вони так розподіляють свою вагу, так витягують свої ручки-ніжки, щоб нізащо не зруйнувати плівки поверхневого натягу. Ну, і якщо це не я, то що ж тоді? Я розподіляю свою вагу, випростую всі чотири кінцівки, аби не порвати плівки, по якій катаюся. Я ще не потонула — не зникла з поля зору. Але я не найкраща й ніяке не чадо, мені просто віддавна таланить. Але я дякую вам, хлопче, за комплімент, тож вище голову, як велить вам Фріц! Оці мартіні. Зараз ви переконаєтеся, що жодних чудес я не робила з матеріалом, що прокрутиться за мить, — вона обернула свій тонкий профіль і тихо гукнула комусь у демонстраційній кімнаті: — Джиммі? Давай!

Світло померкло, екран задзумів, розсунулись завіси. Необроблена зйомка замерехтіла на полотні, у музичному, не дописаному ще супроводі Міклоша Роси. Це останнє мені сподобалося.

Плівка розкручувалась, а я час від часу зиркав на Фріца й Меґґі. Вони скидалися на людей, котрі підскакують на диких, необ’їжджених конях. Та я чинив так само, притиснутий до спинки стільця припливною хвилею образів.

Моя рука покрадьки схопила одне мартіні.

— Молодець! — пошепки похвалив Фріц.

Коли демонстрація скінчилася й блиснуло світло, ми трохи посиділи мовчки.

— А як це так, — запитав я нарешті, — що стільки нового метражу ви відзняли в сутінках чи навіть поночі?

— Мені нестерпна реальність, — Фріців монокль люто блиснув на порожній екран. — Наразі половина графіка цього фільму — це захід сонця. Ну, й надвечір уже зламано хребта дневі. Коли заходить сонце, я з великим полегшенням зітхаю: пережито ще один день! Щоночі я працюю до другої: тоді не треба стикатися з реальними людьми, з реальним освітленням. Два роки тому я поставив собі контактні лінзи. Та й викинув їх у вікно! Чому? Бо почав бачити пори на людських обличчях, та й на власному теж. Місячні кратери. Віспини. Дідько! Ви подивіться мої останні фільми. Там немає залитих сонцем людей. «Опівнічна пані». «Довга пітьма». «Убивства о третій ранку». «Смерть удосвіта». А зараз, дитинко, що ти скажеш про цю Богом прокляту індичку галілейську — про «Христа в саду», «Цезаря на дереві»?

Меґгі Ботвін зневірено заворушилася в тінях і відкрила свою ручну камеру.

Я прокашлявся.

— Чи повинна моя оповідь запаперити всі дірки цього сценарію?

— Прикрити Цезареві зад? Так!

Фріц Вонґ засміявся і всім поналивав напоїв.

А Меґгі Ботвін додала:

— А ще ми посилаємо вас до Менні Ляйбера — поговорити з ним про Юду.

— Навіщо!!?

— Єврейський Лев, — сказав Фріц, — мусить насолодитися плоттю Іллінойського Баптиста. Можливо, він тебе й вислухає, поки висмикуватиме твої ніжки.

Я вихилив свій другий келих.

— Маю сказати йому, — видихнув я, — що все воно не таке вже й нікудишнє.

Тут щось завуркотіло.

Це камера Меґґі Ботвін сфокусувалася на моменті початкового мого сп’яніння.

— І це ви скрізь носитеся зі своєю камерою?

— Атож, — відповіла вона. — За сорок років не було жодного такого дня, щоб я не засильцювала якої мишки з-поміж могутніх. Вони не посміють викинути мене. Я можу начикати дев’ять годин участі отих клятих пришелепків у парадах і влаштувати прем’єрний показ на Ґроменовій «Китайщині». Цікаво? Прийдіть подивіться!