Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Зазирнув до поверху-вітальні, закиданого чи не п’ятьма десятками цирково-яскравих подушок, де на чисто білих стінах, від пізньої ночі й до світанку, відбувалися вистави тіней — демонструвалися давні її фільми, зняті за тих часів, коли мене ще й не було на світі.

Я обернувся до моря, бо об берег ударилася хвиля, важча за всі попередні…

Аби виплеснути, мов із килима, кинутого Цезареві під ноги…

Констанс Реттіґан.

Вона вибрела з хвилі, мов тюлениця вистрибнула, з косами майже тієї самої барви, гладенькими-брунатними, водою причесаними, а маленьке її тіло неначе посипане порошком мускатного горіха й вимащене корицевою олією. Всі осінні відтіночки були на ній: на спритних ніжках та шалених ручках, зап’ястках, пальцях. Її очі полискували лукаво-мудро-веселим брунатом. Її усміхнені уста — немовби соком горіховим змащені. Була вона неначе пустотливо-жваве листопадове створіння, холодним морем виплеснуте, але таке гаряче на дотик, мов оце тільки вихоплені з вогню каштани.

— Сучий сину! — вигукнула вона. — Це ти!

— Дочко Нілу! Це ти!

Вона кинулася на мене, мов собачка, аби всією своєю вільгістю обдарувати когось іншого, схопила мене за вуха, обцілувала чоло, ніс і рот, а тоді обкрутнулася кружка, аби всю себе показати.

— Я гола, як звичайно.

— Я це помітив, Констанціє.

— А ти не змінився: дивишся на мої брови, а не на пипки.

— Ти теж не змінилася. І пипки тверді, як поглянути.

— Незле для нічної плавчині, колишньої п’ятдесятишестирічної кінокоролеви, еге ж? Ходім!

І шаснула по піску до будинку. Поки я дійшов до її басейну, господиня вже й винесла сир, крекери та шампан.

— Боже мій! — мовила вона, відкорковуючи пляшку. — Сто літ не бачилися. Але я знала: колись ти таки повернешся. Як шлюб? Уже не в крові у тебе? Готовий завести коханку?

— Ні. Дякую.

Ми випили.

— Ти бачився з Крамлі протягом останніх восьми годин?

— Крамлі?

— У тебе на обличчі написано. Хтось загинув?

— Та хтось двадцять років тому, в «Максимус-Філмс».

— Арбутнот! — скрикнула Констанс. Спалах інтуїції.

Тінь промайнула її обличчям. Господиня схопила купальний халат, укуталася, зненацька дуже змалівши, — справжня тобі дівчинка, котра відвернулась, аби зором пробігтися по берегу, от ніби там були не пісок і приплив, а сам лише відплив проминулих літ.

— Арбутнот, — промурмотіла вона. — Боже, який красень! Який творець! — помовчала трохи. — Я рада, що він помер, — додала.

— Не зовсім… — я затнувся.

Бо Констанс крутнулася, мов підстрелена.

— Ні! — вигукнула вона.

— Ні, не сам він. А якась подобизна, котру виперли на мур, аби налякати мене, а тепер і тебе!

Сльози полегшення бризнули їй із очей. Вона хапнула ротом повітря, мов щойно отримала удар у живіт.

— А хай тобі всячина! Ходімо в дім, — запросила вона. — Візьми горілки.

Я приніс горілку, склянку. Подивився, як вона зробила два чималі ковтки. І враз я протверезів навіки, бо стомився спостерігати, як люди впиваються, стомився боятися, коли западає ніч.

Неспроможний придумати, що б його ще сказати, я пішов до басейну, роззувся, скинув шкарпетки, закотив штани й опустив ноги у воду, задивившись униз і чекаючи.

Нарешті Констанс прийшла і вмостилася поруч.

— Ти повернулася, — мовив я.

— Вибач, — кинула вона. — Давні спомини ніяк не відімруть.

— Немов те правічне пекло, — сказав я, тепер уже й собі задивившись уздовж узбережжя. — На цьому тижні паніка охопила студію. І чого всім розбігатися, мов тарганам, забачивши воскову ляльку під дощем, яка схожа з лиця на Арбутнота?

— Оце таке сталося?

І я розповів їй усю решту, як і нишпорці Крамлі був розказав, а скінчив рестораном «Браун-Дербі» й тим, що мені потрібно, аби вона сходила туди зі мною. Коли я змовк, Констанс, зблідла ще дужче, прикінчила другу склянку горілки.

— Хотів би я знати, чим саме хтось хоче мене налякати! — сказав я. — Хто написав ту записку, аби виманити мене на цвинтар, так щоб я відрекомендував фальшивого Арбутнота світові, який цього чекає? Але я не роздзвонив по студії, що натрапив на ту ляльку, й тоді вони знайшли її та спробували заховати, майже подурівши від страху. Невже пам’ять про Арбутнота аж така жахлива навіть тепер, коли стільки спливло часу після його смерті?

— Так, — Констанс поклала свою тремку руку на моє зап’ястя, — О, так!

— Ну, й що ж воно таке? Шантаж? Хтось пише Менні Ляйберові й вимагає грошей, а як ні — то ще інші записки викриють минуле студії, Арбутнотове життя? Викриють що? Можливо, знайшовся якийсь утрачений ролик плівки двадцятирічної давності про ту ніч, коли загинув Арбутнот? І та плівка, знята в ніч інциденту, якщо її оприлюднити, спалить Константинополь, Токіо, Берлін і всі-всі студійні задвірки?