— Та що ж це ти робиш?! — закричав я.
— Колись тут були тролейбусні лінії обабіч вулиці. А посередині стриміла довга шерега підпор електричної лінії. Гарольд Ллойд шастав сюди-туди, снуючи поміж тих стовпів, ось так!
Констанс крутнула ліворуч.
— І так! І ось так!
Так ми об’їхали добрих півдесятка привидів давно знесених стовпів, от ніби нас переслідував фантомний тролейбус.
— Реттіґан! — мовив я.
Вона побачила моє серйозне обличчя.
— Бічвуд-авеню? — перепитала.
Була вже четверта година надвечір’я. По авеню, у північному напрямі, сунула остання пошта дня. Я кивнув Констанції, вона припаркувалась під самим носом у поштаря, який пихкотів у промінні тихого надвечірнього сонця. Той чоловік привітав мене, мов якого товариша, ще одного туриста з Айови, вельми шанобливо поводячись із усяким поштовим мотлохом, котрий слід вивантажити під кожними дверми.
Усе, що я хотів зробити, перш ніж постукати в Кларенсові двері, це перевірити його прізвище й адресу. Але ж той поштар белькотав без угаву. Розказав мені, як Кларенс ходить та бігає, як у того всякчас тремтять губи. Вуха нервово сіпаються вгору-вниз, мов у зайця. Очі — більмуваті.
Поштар штурхнув мене пакою пошти, сміючись:
— Черствий різдвяний пиріг десятирічної давності! Біжить до дверей свого бунгало в тому пальті верблюжої вовни, а-ля Адольф Менджу взірця 1927 року, коли ми, хлопчаки, бігали проходами поміж глядацьких рядів, аби підглянути, що там, коли затягувалися сцени якоїсь нудоти. Атож. Старий Кларенс. Якось-то я сказав йому: «Буу!» — то він захряснув двері перед моїм носом. Б’юсь об заклад: він і душ приймає в тому пальті, бо боїться глянути на себе голого. Ви ж до того страхопуда Кларенса? То не стукайте надто сильно…
Я нарешті одкараскався від нього. Хутко звернув на розі Вілла-Віста-Кортс прямісінько до номера 1788.
Спочатку я не стукав у двері, а пошкрябав нігтем по невеличких шибках. Їх було дев’ять. Ззаду нависав карниз, то мені годі було розгледіти, що там, у приміщенні. Не дочекавшись відгуку, я вже ледь гучніше постукав вказівцем.
Уявилося мені, ніби я чую, як у помешканні, за цими шибками, гупає заяче серце Кларенса.
— Кларенсе! — гукнув я. Зачекав. — Я ж знаю — ви вдома!
І знову мені причулося ніби якесь-чиєсь прискорення пульсу.
— Озвіться до мене, хай вам абищо! — закричав я нарешті. — Озвіться, поки не пізно! Ви ж знаєте, хто це. Студія, чорти б її взяли! Кларенсе! Якщо я можу знайти вас, то й вони можуть до вас добратись!
«Вони»? І хто ж «вони» такі, про кого це я?
Я загрюкав у двері обома кулаками. Одна з шибок тріснула.
— Кларенсе! Ваш портфель! Ви загубили його біля «Браун-Дербі»!
Це подіяло. Я перестав грюкати, бо розчув якийсь звук: чи щось промекало, чи хтось скрикнув, затуливши собі рот рукою. Забряжчав один замок. Потім забряжчали другий і третій.
Нарешті двері ледь-ледь прочинилися, утримувані мідяним ланцюжком.
Кларенсове зацьковане обличчя визирнуло на мене мов із якогось довжелезного тунелю років; воно було і близько, і водночас далеко, що мені здалося: то сама луна голосу долинає до мене.
— Де? — благально спитав він. — Де?
— Він був у «Браун-Дербі», — сказав я присоромлено. — І хтось його викрав.
— Викрав? — сльози бризнули йому з очей. — Мій портфель!? О Боже! — заголосив він. — Це ви мені таке зробили!
— Ні-ні, послухайте…
— Якщо вони спробують до мене вдертись, я накладу на себе руки. Вони не повинні захопити їх!
І він затуманеним поглядом озирнувся на всі свої теки, складені, я як бачив, горою, на свої книжкові шафи й на стіни, завішані підписаними портретами.
«Мої тварючки, — казав Рой на своєму власному похороні, — мої любі, дорогесенькі мої!»
«Мої прекрасні! — мовби промовляв Кларенс. — Душа моя, моє життя!»
— Я не хочу помирати! — мовив, уже оплакуючи себе, Кларенс і зачинив двері.
— Кларенсе! — зробив я останню спробу. — Хто вони такі? Коли б я знав, то, можливо, врятував би вас! Кларенсе!
У протилежному кутку двора шаргнула штора.
В іншому бунґало прочинилися двері.
Що лишалося мені, виснаженому, робити? Я тільки тихо, майже пошепки, проказав:
— До побачення…
Поплентав я назад, до автівки. Констанс сиділа, задивившись на Голлівудські пагорби й намагаючись утішитися гарною погодою.
— І що там за шум учинився? — поцікавилася вона.
— Та два пришелепки: один — Кларенс, а другий — Рой, — я плюхнувся на сидіння поруч неї. — О’кей, завези мене на фабрику пришелепків.
Читать дальше