— Так! — голос Констанс долинав ніби з якихось давніх літ. — Забирайся звідтіля негайно. Тікай! Тобі ніколи не снився величезний чорний двотонний бульдог, що примчав уночі й пожирає тебе? Один мій друг мав колись такий сон. І той великий чорний бульдог таки зжер його. Ми назвали його Друга світова війна. Він загинув. Я не хочу, щоб і ти загинув.
— Констанс, я не можу піти звідтіля. Якщо Рой ще живий…
— Ти ж цього навіть не знаєш.
— …то я заберу його звідти й допоможу повернутися на роботу, бо тільки такий вчинок буде правильний. Я повинен так учинити. Усе це якось так нечесно.
— Ти зайди у воду, позмагайся з акулами — і краще порозумієшся з ними, ніж із… Невже ти й справді, після всього, що допіру мені розповів, хочеш повернутися на «Максимус»? Боже мій! Ти знаєш, коли востаннє я там була? Того надвечір’я, коли ховали Арбутнота.
Цим вона мене притопила. А тоді кинула навздогін якоря.
— То був кінець світу. Я ще ніколи не бачила, щоби стільки людей захворіло й померло в одному місці. От ніби я стала свідком зруйнування й падіння Статуї Свободи. Чорт. Він був горою Рашмор після землетрусу. У сорок разів більший, дужчий, вищий за Кона, Занука, Ворнера й Талберґа, разом узятих. Коли загрюкнули віко на його труні в тім гробівці за муром, тріщини зазміїлись аж туди на гору, де падав напис «ГОЛЛІВУД». Це ніби Рузвельт помер задовго до судженої йому смерті.
Констанс змовкла, бо вчула, як тяжко я задихав.
І тоді продовжила:
— Послухай мене! Я ж бо ще не вижила з розуму. Чи знаєш ти, що Шекспір і Сервантес померли одного й того самого дня? Помізкуй! Це мов усі ліси на світі вирізали, аби весь час бушували бурі і не вщухали грози. Антарктика тане, ридаючи. Христос волає своїми ранами. Бог затамував віддих. Цезареві легіони, оці десять мільйонів привидів, повстають із мертвих, а очі в них — закривавлені Амазонки. Це я написала здуру, в шістнадцять років, коли довідалася, що Джульєтта і Дон Кіхот загинули одного й того самого дня, й проплакала цілу ніч. Ти — єдиний, хто почув ці дурні рядки. Ну, оце так воно було, коли загинув Арбутнот. Мені знову стало шістнадцять, і я плакала безперестанку, й не годна була писати всяку базгранину. Там були і місяць, і всі планети, Санчо Панса, Росінант та Офелія. Половина жінок на тому похороні були його коханками. Фан-клуб полюбовниць, а ще небоги, кузини й намахані тітоньки. Коли ми розплющили свої очі того дня, то було наче друге затоплення Джонстауна. Боже, я все доганяю. Чула, вони досі тримають в офісі Арбутнотове крісло? Чи ж відтоді сідав у нього бодай хто такий, щоб і зад, і розум якраз підходили?
Я подумав про гузенький огузок Менні Ляйбера. А Констанція ще сказала:
— Один тільки Бог знає, як вижила студія. Можливо, завдяки Найвищій Раді Мудреців та ще порадам небіжчиків. Не смійся. Це ж Голлівуд, тут уважно дослухаються до прогнозів для Левів, Дів і Тельців, а перед ухваленням рішень пильно обминають усякі тріщинки. Яка ж вона тепер, студія? Влаштуй мені великий тур. Хай бабця унюшить чотири вітри у п’ятдесяти п’яти містах, поміряє температуру керівних маніяків, а тоді вже й до метрдотеля «Браун-Дербі» можна. Колись я була переспала з ним разок, дев’яносто літ тому. Чи ж згадає він стару відьмочку з Венеціанського узбережжя — чи дозволить попити чаю разом із вашим Чудовиськом?
— Аби що йому сказати?
Набігла довга хвиля, потім пробігла берегом коротка.
— Я скажу йому, — заплющила вона очі, — щоб перестало лякати мого почесного байстрючка, який пише про майбутнє й любить динозаврів.
— Так, — мовив я, — будь така ласкава.
Напочатку був туман.
Подібний до Великої Китайської стіни, він сунув берегом, і краєм, і горами о шостій ранку.
Заговорили мої ранкові голоси.
Я облазив вітальню Констанції, намагаючись вишукати свої окуляри десь під слонячим стадом подушок, але махнув на це рукою та й подибав туди-сюди, щоб налапати бодай якусь портативну друкарську машинку. А тоді засів виклацувати наосліп якісь слова, аби покінчити з «Антипасом та Месією».
То й справді було Чудо Риби.
І Симон, ще званий Петром, підплив до берега й застав того Духа біля багаття з деревного вугілля, на якому смажилася риба, і ту рибу належало роздарувати, а потім понести у світи слово спасіння, аби запанувало добро… й ті учні там, у лагідній юрбі, а тоді настала й остання година, наблизилося Вознесіння, пролунали слова прощання, яким судилося протриматися понад дві тисячі років, аби їх не забули і на Марсі й понесли в космольотах далі, до Альфи Центавра.
Читать дальше