Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Я знаю, знаю, — Лопес навіть не глянув на мене.

Констанс засміялася знову, бо він усе ще тримав її руку.

— Рікардо працював рятувальником при плавальному басейні в «МҐМ». То щодня добра сотня дівчат топилася, аби він відпомповував їх, повертаючи до життя. Веди ж нас, Рікардо!

Нас посадили за столик. Я не міг одвести очей від задньої стіни ресторану. Лопес перехопив мій погляд і мало не зламав коркотяга, яким саме відкорковував пляшку.

— Я був тільки глядачем, — тихо мовив я.

— Так, так, — промурмотів він, наливаючи трішечки дамі, щоб продебатувала. — То інший, дурило, був вискочив.

— Вино чудове, — похвалила Констанс, — як і ти.

Рікардо Лопес збентежився. І мало не засміявся диким сміхом.

— А хто був той інший, дурило? — поцікавилася Констанс, скориставшись перевагою свого становища.

— Та нічого особливого, — Лопес спробував пригадати свій давній розлад травлення. — Крики, мало до бійки не дійшло. До мого найкращого клієнта причепився якийсь вуличний жебрак.

«Ах, Боже мій! — подумав я. — Бідолашний Кларенс, котрий усе своє життя жебрав, випрошуючи світла рамп і слави».

— До твого найкращого клієнта, мій любий Рікардо? — невинно закліпала очима Констанс.

Рікардо задивився на тилову стіну, де згорнутим стояв той самий східний екран.

— Я розорився. Хоч сядь та й плач. А ми ж були такі обачні. Роками. Завжди він приходив пізно. Чекав у кухні, поки я перевірю, чи немає в ресторані когось такого, хто був би йому знайомий. Нелегко таке влаштувати, еге ж? Зрештою, де мені знати всіх його знайомців, правда ж? Але тепер, через якусь дурну помилку, через якогось ідіота, що трапився йому на вулиці, мій Великий Клієнт уже навряд чи коли повернеться. Знайде собі інший ресторан, безлюдніший, що закривається ще пізніше.

— А той Великий Клієнт… — Констанс підсунула Рікардові запасний келих, показуючи, щоб він і собі налив, — має якесь ім’я?

— Ніякого, — Рікардо налив собі, все ще минаючи увагою мій келих. — Та я ніколи й не цікавився. Багато років він приходив, принаймні хоч раз на місяць, розплачуючись готівкою за найдобірніші страви, за найкращі вина. Але за всі ці роки ми з ним обмінювалися від сили трьома десятками слів за вечір. Він мовчки проглядав меню, пальцем показував, чого бажає, і все за екраном. Потім вони — він зі своєю дамою — розмовляли, пили й сміялися. Себто, якщо з ним була супутниця. Дивні дами. Самотні жінки…

— Сліпі, — кинув я.

Лопес стрельнув у мене поглядом.

— Можливо. Чи й гірше.

— А що може бути гірше?

Лопес глянув на своє вино й на порожній стілець поруч.

— Сядь, — сказала Констанс.

Лопес нервово окинув очима порожній ресторан. І нарешті сів, поволі покуштував вино й кивнув головою.

— Стражденні — буде точніше слово, — мовив Лопес. — Ті його жінки. Чудні. Сумні. Зранені? Так, зранені люди, які не могли сміятися. А він їх змушував. От ніби щоб зцілити своє власне мовчазне й жахливе життя, він мусить звеселяти інших, доводити їх до якоїсь особливої радості. Доводив, що життя — це жарт! Уявити тільки! Доводити таке. І тоді сміх, і він виходять у ніч зі своєю дамою, котра не має чи очей, чи рота, чи й розуму — все ще уявляючи, ніби вони пізнали радість, — аби сісти в таксі, лімузин, і щораз іншої компанії, і все оплачуючи готівкою, жодних кредитів, жодних ідентифікацій, і тоді їхали вони геть, у мовчання. Я ніколи не чув жодного слова з їхніх розмов. Якщо, бувало, він визирне й побачить мене за п’ятнадцять футів від екрана — то біда! Мої чайові? Лише десять центів! Тож наступного разу я вже не підійду до них ближче, ніж на тридцять футів. І які тоді чайові? Двісті доларів. Ох, що тут і казати! Сумні справи…

Зненацька порив вітру струснув зовнішні двері ресторану. Ми заклякли. Двері розчахнулись і задрижали, силкуючись зачинитися знову, й таки зачинилися.

Рікардо завмер. Від дверей він перевів погляд на мене, от ніби то я спричинився до цієї порожнечі — та ще нічний вітер.

— Ой, прокляття, прокляття, прокляття, — забурмотів він стиха. — Згинув він.

— Чудовисько?

Рікардо витріщився на мене.

— Це так ви його називаєте? Ну, що ж…

Констанс кивнула на мій келих. Рікардо стенув плечима й налив мені на дюйм.

— Чому цей чоловік такий важливий для вас, що ви вдерлися сюди, аби зруйнувати моє життя? До цього останнього тижня я був багатий.

Констанс негайно намацала гаманець у себе в пелені. Її рука мишкою прослизнула до стільця праворуч і щось там лишила. Рікардо помітив це й похитав головою.