Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

А я, споглядаючи Констанс Реттіґан, яка стояла навколінці, подумав: «О іронії цього пропащого світу! Вина католички плюс акторське перегравання ролі…».

Констанс підвелася й, усе ще з приплющеними очима, обернулася до світла, а тоді рушила до вогнища розжевреного вугілля.

Ми не могли не піти слідом за нею.

А там зібралася велика юрба. Усі статисти, які діяли в інших сценах того самого вечора, але раніше, плюс студійне керівництво та всілякі пришийхвости. Коли ми вже підходили, Констанс одійшла набік, із граційністю людини, що тільки допіру скинула сорок фунтів. Я почудувався, як довго ще вона лишатиметься маленькою дівчинкою.

Але тут, ступивши у коло світла, я помітив за ямою з вугіллям, через павільйон широкого неба, Менні Ляйбера, дока Філіпса й Ґрока. Усі вони так дружно втупилися в мене, аж я відсахнувся, злякавшись, чи не забагато взяв на себе, розшукавши Месію, спасши Спасителя й тим самим підкоротивши бюджет, виділений на цей вечір.

Очі Менні були сповнені сумніву й недовіри, докові — діючої трутизни, а Ґрокові — алкоголизнею доброго бренді. Чи не прибули вони сюди тільки для того, щоб побачити Христа й мене засмаженими на рожні? Так чи інак, а І.Х. твердо простував до краю вогняної ями, Фріц, оклигуючи від якогось свого нещодавнього нападу, короткозоро бликнув на нього й закричав:

— Більш-менш вчасно! А ми вже збиралися відкласти наш пікнік на потім. Монокль!

А хоч би хто зворухнувся. Усі тільки водили очима навсібіч.

— Монокль! — знову крикнув Фріц.

Аж тут до мене дійшло, що це ж він вимагає від мене повернення тієї лінзи, яку так великодушно вручив мені кілька годин тому.

Я кинувся вперед, тицьнув того монокля йому в простягнуту долоню й відскочив назад, а Фріц тут-таки й увігнав той пристрій собі в око, мов яку секретну зброю. Полум’яним позирком мало не спопеливши І.Х., він набрав повні груди повітря.

— І ви називаєте це Христом? Та це ж викапаний Мафусаїл! Негайно накладіть на нього тонну млинцешкіри барви тридцятитрирічного віку та підловіть йому рибальським гачком лінію щелепи. Святий стрибучий Ісусе! Пора нам перерватися на перекус. Скільки промашок, стільки й відстрочок. І як ти посмів пришвендяти отак пізно? І за кого в дідька ти себе маєш?

— За Христа, — відказав І.Х. із належною скромністю. — То ви ж цього не забудьте!

— Та заберіть його нарешті звідсіля! Загримуйте! Перерва на обід! За годину щоб усі сюди! — прокричав Фріц і знову шпурнув монокль, мою медаль, мені в руки та й став, гірко задивившись на розжеврене вугілля, от ніби ладнався стрибнути туди й самоспалитись.

І весь цей час за всім стежила вовча зграя з потойбіччя за ямою: Менні лічив утрачені долари, в міру того як кожна хвилина падала сніговицею паперових грошей на спалення, а добрий док, зціпивши кулаки в кишенях, як тільки міг тамував сверблячку застосувати свій скальпель, а косметолог-ленінець усміхався, як і завжди, своєю перманентною усмішкою Конрада Вейдта, викарбованою в блідій-тонесенькій, мов шкірка дині, плоті довкола його підборіддя. Ото тільки й добра, що вони відвели свій сукупний погляд від мене, аби втопити його, жахливо-невідворотного й осудливо-вердиктного, в І.Х.

От ніби розстрільна команда вдарилася в нескінченну стрілянину.

I.X. хитався-коливався, мов від удару.

Ґрокові асистенти-гримери вже й підступили до І.Х., аби повести його геть, коли це…

Сталася подія.

Щось тихесенько засичало — от ніби одна-єдина крапля доїду впала на багаття.

Усі ми подивилися вниз… а тоді вгору…

На І.Х., який простер свої руки над жаром. Він зацікавлено розглядав свої зап’ястя.

Вони кровоточили.

— О Боже мій! — сказала Констанс. — Та зробіть щось!

— А що? — вигукнув Фріц.

— Зніміть сцену, — спокійно порадив І.Х.

— Ні, чорта з два! — гаркнув Фріц. — Таж Іоан Хреститель, з відтятою головою, мав ліпший вигляд, ніж оце ти маєш!

— Ну, тоді, — І.Х. кивнув головою туди, де стояли Станіслав Ґрок і док Філіпс, достоту веселий Панч і темний Апокаліпсис, — тоді, — сказав І.Х., — дозвольте їм зашити це й перев’язати — до моменту, коли ми будемо готові.

— І як у вас це виходить? — запитала Констанс, не зводячи очей із його зап’ясть.

— Відповідно до тексту. А ти, — сказав мені І.Х., — піди зроби щось корисне.

— І забери з собою оту жінку! — звелів Фріц. — Бо я її не знаю.

— Ба ні, таки знаєте, — заперечила Констанс. — Лагуна-Біч, четверте липня 1926 року.

— То було в іншій країні, в інший час! — загрюкнув Фріц невидимі двері.