Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Рой? — спитав він.

Я кивнув, мало не падаючи.

Зубами вгризся у найближчу кісточку, намагаючись вимурувати мур у своїй голові перед тим, що насувалося.

Бризнули з очей сльози.

— Він живий, він і справді живий!

— Заспокойся, — Крамлі тицьнув іще якийсь напій мені в руку. — Нахили голову.

Я схилився, щоб він міг помасажувати мені потилицю. Сльози потекли й закрапали з кінчика мого носа.

— Він живий. Хвала Богу.

— А чого ж він не телефонував раніше?

— Мо’, він боявся, — нічого не бачачи, я говорив у підлогу. — Я ж сказав: вони закриваються, беруть студію на замок. Мо’, він хотів, щоб я думав, що він загинув, аби я так говорив, і тоді б мене не чіпали. А ще може бути, що йому більше за нас відомо про Чудовисько.

Тут я сіпнув головою.

— Очі заплющ, — Крамлі досі працював над моєю потилицею. — Рота закрий.

— Боже мій! Він у пастці, йому не вирватись! Або він і не хоче втекти. Ховається. Ми повинні врятувати його!

— Врятуй мою с…ку! — відказав Крамлі. — А в якому ж там він місті? У Бостоні чи на задвірках? В Уганді, на сороковому градусі північної широти? У театрі Форда? Нас там просто застрелять. Там дев’яносто дев’ять чортових хованок, де він може залягти, а ми з тобою бігаймо довкола, мов прибацані пацани, та викликаймо його йодлями тірольськими: «Вийди! Вийди!» Аби тут-таки його й пришили? Іди сам гасай галала кругом студії!

— Страхопуд Крам.

— І хто б казав!

— Ти мені карк зламаєш!

— Ага, дійшло!

Похиливши голову, я дозволяв йому товкти і м’яти всі свої сухожилля та м’язи, відчуваючи, як вони перетворюються на тепле желе. Попри стьмяніння в голові я все-таки запитав:

— Ну, і що?

— Та дай мені обмізкувати все це! Прокляття якесь.

Крамлі здавив мою потилицю.

— Тільки без паніки, — пробурмотів він. — Якщо Рой засів там, на території, то ми повинні роздягати всю ту кляту цибулину шар за шаром, аби розшукати його в належному місці й у слушний момент. Ніякого галасу! А то нас накриє лавина.

Тепер руки Крамлі вже лагідніше м’яли мені поза вухами, по-отецьки.

— Уся ця шарпанина, схоже, якось пов’язана зі страхом студії перед Арбутнотом.

— Арбутнот, — замислено протяг Крамлі. — Я хочу оглянути його гробницю. Можливо, там і знайдеться якась ниточка до цієї таємниці. Ти певен, що він і досі там?

Я випростався і втопив погляд у детектива.

— Ти хочеш сказати: хто лежить у могилі Гранта?

— Так-так, як у тому давньому жарті. Бо ж звідкіля нам знати, чи генерал Грант усе ще лежить там?

— Ми таки й не знаємо. Двічі грабіжники-гробіжники викрадали Лінкольнове тіло. Сімдесят років тому вони були притарабанили його аж до цвинтарних воріт, де їх і накрили.

— Ну, то як?

— Можливо…

— Можливо?! — обурено крикнув Крамлі. — Боже, я відрощу собі більшу чуприну, аби мати що виривати! То ми йдемо перевірити Арбутнотову гробницю?

— Ну…

— Ти мені не «нукай», сто чортів тобі в печінки! — Крамлі люто зашкрябав по своїй лисині, спопеляючи мене очима. — Ти ж мені всі вуха прокричав, що той чоловік на драбині, в ту зливу, був Арбутнот. «Можливо!» Чом не може так бути, що хтось щось пронюхав про вбивство та й викрав тіло, аби отримати речовий доказ? Чом ні? Можливо, сталася та автотроща не через п’янство, а через смерть за кермом. Отож той, хоч би хто він був, хто зробив розтин тіла за двадцять років по загибелі, дістав собі доказ, яким можна шантажувати. Лишалося тільки виготовити фальшиве тіло, аби лякати ним студію та й гребти гроші лопатою.

— Краме, це чисте жахіття.

— Ба ні! Логічні міркування, побудова теорії, підбиття підсумків. І є лиш єдиний спосіб переконатися. — Крамлі втопив вогненний погляд у свій годинник. — Цього ж вечора. Постукаємо в Арбутнотові двері. Переконаємося, чи він удома, а чи хтось його звідтіля поцупив, аби вичитувати з його тельбухів призвістки й так налякати Цезареві напівбожевільні легіони, аби вони кинулися проливати кров.

А я задумався, як нам бути з цвинтарем. Нарешті промовив:

— Немає сенсу потикатися туди, не прихопивши з собою справжнього детектива, аби він усе перевірив.

— Справжнього детектива? — Крамлі аж відсахнувся на крок.

— Пса, що бачить носом.

— Що бачить носом? — Крамлі уважно вглядався в моє обличчя. — І чи не мешкає цей пес біля Темпл-і-Фіґероа? На четвертому поверсі?

— Посеред опівнічного цвинтаря, хоч би що ти бачив, тобі потрібен ніс. А в нього добрячий носяра.

— Ти про Генрі? Про найвеличнішого на світі сліпця?