Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Лом із машини, — обізвався Крамлі.

— Добре… — Генрі простер правицю. — Але що за чортівня… Його пальці торкнулися дверей гробниці.

— Святий Мойсею! — вигукнув він.

Двері легко відчинилися — на добре змащених, зовсім не іржавих, завісах! Нітрохи не рипнувши! Змащені!

— Господи Ісусе! Відкрита хата! — Генрі швидко ступнув назад. — Не заперечуєте, якщо я першими пропущу вас, зрячих?

Я торкнув двері. Вони ковзнули далі, глибше в пітьму.

— Ось!

Крамлі пройшов повз мене, увімкнув свій ліхтарик і ступив у ту опівніч.

Я — за ним.

— Не покиньте ж мене тут самого! — стривожився Генрі.

Крамлі показав рукою:

— Зачини двері. Не треба нам, щоб хтось побачив, як ми тут із ліхтариком…

Я завагався. Надто багато надивився фільмів, де за людьми, котрі зайшли до склепу, загрюкувалися двері, й шукачі пригод залишалися навіки замкнені в тій пастці, кричи не кричи… Що, коли Чудовисько там, надворі?..

— Боже! Та ось так! — Крамлі причинив двері, лишивши щілинку в чверть дюйма, аби було чим дихати. — А зараз…

Він обернувся. Склеп був порожній — тільки посередині стояв величезний кам’яний саркофаг. Без віка. Усередині саркофага мала бути власне труна…

— Чорт! — лайнувся Крамлі.

Ми зазирнули в саркофаг. Ніякої труни там не було.

— Не кажіть! — попрохав Генрі. — Дозвольте я надягну свої чорні окуляри, щоб краще унюшити. Ось!

І, поки ми дивилися вниз, Генрі нахилився, зробив глибокий вдих, проаналізував, що чує, за своїми темними окулярами, а тоді зробив ще один понюх. Тоді просяяв.

— Сама шкаралупа! Нічого там немає! Правда?

— Правда.

— Містере Арбутнот! — пробурмотів Крамлі. — Де ж ви є?

— Не тут, — мовив я.

— І ніколи й не був тут! — уточнив Генрі.

Ми з Крамлі швидко глянули на нього. А старий лиш кивнув головою, вельми задоволений самим собою.

— Бо жоден небіжчик, ні під цим, ні під хоч яким іншим ім’ям, ніколи тут не лежав. А якби хтось колись і лежав, то я вчув би дух мертвятини, розумієте? Але ж тут немає жодної лусочки лупи, жодного тобі нігтика, ані жодної волосинки з ніздрі! Навіть духу туберози чи ладану немає. Ця місцина, друзі, ніколи не використовувалась для когось померлого, навіть на одну годинку. Якщо я помиляюся, відріжте мені носа!

Крижаний піт полився мені по спині, стікаючи по ногах у взуття.

— Боже! — пробурмотів Крамлі. — Навіщо ж було їм будувати цей склеп, нікого в ньому не покласти, але вдавати, ніби когось поховали?

— Мо’, ніякого трупа й не було ніколи? — припустив Генрі. — Що, коли Арбутнот насправді не загинув?

— Ні-ні, — заперечив я. — Газети по всьому світу написали про це, п’ять тисяч прийшли попрощатися з ним. І я був там. Я бачив катафалк.

— Що ж тоді вони зробили з тілом? — запитав Крамлі. — І навіщо?

— Я…

І тут двері склепу хрясь! Зачинились!

Усі ми троє — Генрі, Крамлі та я — зойкнули від шоку. Я схопив Генрі, Крамлі схопив нас обох. Ліхтарик упав на підлогу. Лаючись, ми разом нагнулись і стукнулися лобами, зробили вдих і стали чекати, чи почуємо, як нас іще й замкнуть у цьому склепі. Ми метушилися, видирали ліхтарика одне в одного з рук, а тоді водили променем по дверях, жадаючи життя, світла, нічного повітря — навіки!

Гуртом ми накинулися на двері.

І, Боже, вони й справді були замкнені!

— Святий Ісусе, як же ми виберемося з цього склепу?

— Ні-ні! — знай твердив я.

— Заткайся! — гримнув на мене Крамлі. — Дай мені подумати!

— Тільки думайте швидше, — порадив Генрі. — Бо, хоч би хто нас тут замкнув, він пішов привести когось собі на підмогу.

— Можливо, то просто доглядач, — сказав я.

А подумав: «Ні — то Чудовисько!».

— Ану, дай мені те світло. Отак. Чорт! — Крамлі посвітив на стелю, потім довкола по стінах. — Усі ж завіси знадвору, ніяк до них не дістатись.

— Ну, а що, коли в цьому склепі є й інші двері? — припустив Генрі.

Крамлі спрямував промінь на обличчя Генрі.

— І що я такого сказав? — здивувався сліпий.

Крамлі відвів промінь ліхтарика від Генріного обличчя й почав обходити саркофаг. Детектив блискав ліхтариком угору-вниз, по стелі, по стінах, тоді посвітив на шви, а тоді ще й довкола крихітного віконечка з тильного боку… але ж воно було таке маленьке, що туди міг хіба що кіт прослизнути.

— Навряд чи розумно було б, якби ми стали кричати «Пробі!» в те віконце?

— Хоч би хто прибіг на наші крики, я б не хотів мати з ним справу, — зазначив Генрі.

Крамлі став водити промінь колами.