Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Не нервуй мене. Бо я ще запанікую.

— От дідько! Та я зовсім і не хочу вганяти тебе в паніку, хлопче, — запевнив мене Крамлі, скривившись, мов середа на п’ятницю, лимона пожувавши. — Та вже вибач, якщо я таки увігнав тебе в паніку королівських масштабів, але ну не можу я гаяти час на розбір твоїх стулених на хіп-хап дедукцій: чверть коняки та півс…ки. Я ж оце допіру дав крос по тунелю, де за мною гнався розлючений кримінальний рій, бо ти перекинув їхній вулик. І кого ж ми підняли на ноги? Гніздо якоїсь мафії? Чи одиничного акробата-маніяка? Обіцянки-цяцянки! Де твій Рой? Де Кларенс? Де Чудовисько? Дай мені одне, хоч одне-єдине тіло!

— Стривай, — я став, обернувся й рушив у зворотному напрямі.

— Ти куди? — прогарчав Крамлі.

Але пройшов за мною аж на невисокий пагорб.

— Куди це ми до дідька забрели?

Він розззирнувся надовкола, намагаючись щось розгледіти у нічній пітьмі.

— На Голготу.

— А що то там бовваніє?

— Три хрести. Ти нарікав, що немає мертвих тіл?

— Ну?

— То я маю ось це жахливе передчуття.

Я простяг руку й торкнувся основи центрального хреста. До пальців пристало щось липке, а дух того чогось був такий сирий-грубий, як і саме життя.

Крамлі зробив те саме. Тоді понюхав пучки своїх пальців і кивнув, розпізнавши, що воно таке.

Ми задивилися вгору, де хрест уганявся в небо.

За хвилю наші очі призвичаїлися до темряви.

— Там немає ніякого тіла, — запевнив Крамлі.

— Так, але…

— Зараховується, — зронив Крамлі й подався до Зеленого Містечка.

— І.Х.! — прошепотів я. — І.Х.!

Крамлі погукав мене від підніжжя пагорба.

— Нічого тобі там стовбичити просто так!

— Я не стовбичу просто так!

Я повільно полічив до десяти, утер очі зціпленими кулаками, висякався й покотився донизу.

Повів я тоді Генрі й Крамлі до будиночка моїх дідуся-бабусі.

— Чую дух герані та бузку! — сказав Генрі, задерши ніс.

— Саме так.

— А ще чую скошену отаву, меблеву політуру й купу котів.

— Студії потрібні мишолови. Генрі, тут сходинки нагору, їх вісім. Ми стали на ґанку, відсапуючись.

— О Боже! — я задивився на єрусалимські пагорби ген за Зеленим Містечком та на Галілейське море, якраз за Брукліном. — Як я того давно-давно не втямив? Таж Чудовисько, по суті, не на цвинтар бігало, а заходило так на студію! Який чудовий задум. Використовувати тунель, про існування якого ніхто не здогадується, аби шпигувати за жертвами свого шантажу. Ти ж сам бачиш, як він перепудив їх отим трупом на мурі! А тоді хап грошики, а потім іще разок нажахай їх — і загреби ще більше!

— Якщо, — мовив Крамлі, — саме цим він насправді й займався.

Я зробив глибокий тремкий вдих і довго длявся з видихом.

— Є й ще одне тіло, якого я тобі досі не видав.

— Щось не чував про таке, — заперечив Крамлі.

— Я про Арбутнотове тіло.

— Тю, а й справді!

— Хтось викрав його, — припустив я. — Дуже давно.

— Ні, панове! — твердо заперечив сліпий Генрі. — Мертвого тіла там ніколи й не було. То від самого початку було чисте-чистісіньке місце, ота крижана гробниця.

— То де ж усі ці роки перебувало Арбутнотове тіло? — запитав Крилі.

— Ти ж у нас нишпорка. От і винишпор!

— О’кей, — мовив Крамлі. — А як вам отака версія? Геловінська гульня-пиятика. Хтось підсипає у його випивку отруту. Подає її Арбутнотові аж тієї миті, коли той підводиться з-за столу. Арбутнот, ведучи машину, помирає за кермом і збиває з дороги іншу машину. Треба це якось прикрити. Розтин засвідчує, що його тіло аж світиться від трійла: його вистачило б і слона вбити. Тож перед похороном, аби не хоронити речового доказу, вони його спалюють. Арбутнот стає димом і вилітає в димар. Отак і лишається у гробниці порожній саркофаг, про що нам і сказав сліпий Генрі.

— Я це засвідчив, авжеж! — гордо погодився Генрі.

— А Чудовисько, знаючи, що гробниця порожня і, можливо, навіть чому вона пустує, висаджує Арбутнотову подобу на драбину й спостерігає з-за муру, як забігали ті, перелякані, мов мурахи. О’кей?

— Але ця версія не пояснює сумних випадків із Роєм, І.Х., Кларенсом і самим Чудовиськом, — заперечив я.

— Боже, порятуй мене від того чолов’яги! — заблагав до небес Крамлі.

І небеса послали нашому нишпорці порятунок.

Щось жахливо затуркотіло, забахкало по студійних алеях, а тоді ще й заклаксонило, заверещало!

— То Констанс Реттіґан іде! — непомильно визначив Генрі.

Констанс припаркувалася перед старим будиночком і вимкнула двигун.