Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Навіть коли вона вимкне запалення, — додав Генрі, — я все ще чую, як працює двигун.

Ми зустріли її перед чоловим ґанком.

— Констанс! — мовив я. — І як ти проскочила повз охоронця?

— Ат, легко! — засміялася вона. — Він же з колишніх. То я й нагадала йому, як одного разу напала на нього в чоловічому спортзалі. Поки він шарівся, я як дам повний газ! Так і вкотилася. Ну, хай мене дідьки візьмуть, коли це не найбільший на світі сліпець!

— А ти все ще працюєш на тому маяку, спрямовуєш кораблі? — запитав Генрі.

— Обійми мене!

— І яка ж ти пухкенька на дотик!

— Й Елмо Крамлі тут, ти, старий особісте!

— Вона завжди все слушно каже, — похвалив Крамлі Констанс, поки та трощила йому ребра.

— Ну, то вшиваймося звідси до дідька лисого! — запропонувала Констанс. — Генрі? Веди нас!

— Я пропав! — сказав Генрі.

Коли ми попрямували до виходу зі студії, я пробурмотів:

— Голгота!

Констанс пригальмувала, коли ми проїздили повз той древній пагорб.

Там панувала цілковита пітьма. Ні місяця, ні зірок на небі. Одна з тих ночей, коли ще звечора насуває з моря туман, огортаючи весь Лос-Анджелес на висоті якихось п’ятисот футів. Літаки заглушені, летовища зачинені.

Я невідривно дивився на вершину того невисокого пагорба, сподіваючись уздріти Христа в його п’яно-прощальному Воскресінні.

— І.Х.! — прошепотів я.

Але хмари якраз розійшлися, і я достеменно переконався: на жодному з трьох хрестів не було нікого.

«Троє загиблих, — подумав я. — Кларенса задушено паперами, дока Філіпса опівдні потягли нагору в опівніч Нотр-Даму, і лиш один мокасин зостався. А тепер?..»

— Ти щось розгледів? — запитав Крамлі.

— Можливо, завтра?

«Коли я відкочу того Каменя…». Якщо мені стане на це сил.

— Геть із території? — запропонував Крамлі.

— Геть, — тихо мовив я.

На виїзді з воріт Констанс прокричала охоронцеві щось таке непристойне, що той аж відсахнувся.

Ми поїхали до моря, де садиба Крамлі.

Зупинились на хвилинку перед моїм будинком. Коли я забіг по свого восьмиміліметрового проектора, задзеленчав телефон.

Після дванадцятого гудка я нарешті схопив слухавку.

— Ну? — спитала Пеґ. — Як це так, що ти протягом аж дванадцяти гудків тримав руку на слухавці й аж тоді її підняв?

— Боже! Жіноча інтуїція.

— Що сталося? Хтось зник? І хто там спить у ліжку Мами Ведмедиці? Ти так і не зателефонував. Була б я оце там, то викинула б тебе з хати! Нелегко зробити це на такій великій відстані, але — забирайся!

— О’кей.

Тут їй мов куля прошила серце.

— Не уривай зв’язку! — стривожено мовила вона.

— Ти ж сказала: «Забирайся!».

— Так, але…

— Крамлі чекає на вулиці.

— Крамлі! — зойкнула дружинонька. — Святий Боже, святий-кріпкий! Крамлі?!

— Він захищає мене, Пеґ.

— Від твоєї паніки? Невже він уміє вкладати, уста в уста, потрібні слова? Чи він може вконтролювати, щоб ти і поснідав, і підобідав, і пообідав? Витягнути з холодильника, якщо тебе рознесло вшир? Чи примушує він тебе регулярно міняти спідню білизну??

— Пеґ!

І тут ми обоє трохи посміялися.

— Ти й справді виходиш на вулицю? Мама буде вдома шістдесят сьомим рейсом, «Пан-Амерікен», у п’ятницю. Будь удома! Доти щоб мені всі вбивства були викриті, трупи захоронені, а жадібні жінки щоб скотилися по східцях на вихід! Якщо не вийде зустріти мене на летовищі, то просто лежи в ліжку, коли мама грюкне дверми. Ти й досі не сказав, що любиш мене!

— Пеґ, я тебе люблю-кохаю.

— Й останнє запитання — в останню мить: а хто помер?

Сидячи в машині біля хідника, на мене чекали Генрі, Крамлі й Констанс.

— Моя дружина не бажає, щоб мене бачили разом із тобою, — сказав я нашій рідній нишпорці.

— Сідай уже, — зітхнув Крамлі.

Дорогою на захід, повз порожній бульвар, де й духу бодай однієї автівки не було видно, ми дозволили Генрі розповісти нашій господині, що трапилося у гробниці, в тунелі під муром і коли ми вискочили в офіс. Щось було потішне в тому, аби слухати, як змальовує нашу втечу сліпий чоловік, увиразнюючи драматичні миттєвості енергійними рухами голови, та ще й виразисто пирхаючи своїм чорним носом, а чорними пальцями зображаючи і вітер, і Крамлі отут, а сам він отам, а я десь долі, а Чудовисько так і чеше за нами по п’ятах… А ще про те, як щось подібне до гірського зсуву — чогось схожого на тонни тіста — загрюкнуло двері склепу й запечатало нас тамечки, у тій могилі. Бухх! Але навіть від тієї оповіді Генрі нас продирало таким морозом, що ми підняли віконця, аби хоч трохи зігрітись. Але ж котові під хвіст оті наші рухи, адже везла нас безверха автівка.