Франк Тільє - Пазл

Він вийшов. Ілан підійшов до стільця і рухнув, його руки безвільно повисли. Він впустив револьвер на підлогу.

— Я не вірю. Усе це було просто… маренням. Ніщо не було реальним.

Хлоя нетерпляче крокувала взад-вперед.

— Це було реально. Але не було реальністю.

— Ти маєш пояснити мені відмінність.

— Хай там як, вони до біса гарно зіграли.

Ілан пильно на неї подивився, водночас спокійно і стурбовано.

— Тільки не кажи мені, що ти все одно туди поїдеш. Ти збираєшся вплутатись у це навіть після того, що ми через них пережили?

— Якщо це був лише анонс гри, то уяви, якою буде сама гра.

Вона присіла, щоб опинитися на одному рівні з Іланом.

— Так, я туди поїду. Звісно ж так. Відмовитись, бо ти готовий дати задню? Покинути все, коли ми так близько до мети? Про це не може бути й мови.

Ілан досі не міг осягнути все, що щойно відбулося. Розрізнити межу між вигадкою і реальністю. Скільки конкретно часу він уже під впливом гри? Якого числа й місяця ці покидьки з «Параної» втрутились у його життя? Він роззирнувся навколо. Кабінет, на вулиці автобуси. Хто насправді володіє цією транспортною компанією? Що в біса Гадес робить тут, у цих порожніх приміщеннях? Що він ще для них приготував?

— Ми не можемо довіряти людині, яка змінює ім’я що­п’ять хвилин,— відповів він на свій захист.

— Це частина гри.

— Це маячня. Ти бачила, що він змусив мене пережити? Це був кошмар у чистому вигляді.

— Це принцип гри. Сама його суть.

— Чорт забирай, зав’язуй із цими ідіотськими термінами! І подумай краще про ситуацію. Хто знає, що ми тут? Ніхто.

Хлоя простягнула йому мобільний телефон.

— У такому разі зателефонуй комусь. Тобі ніщо не заважає.

Ілан не відповів, вибившись із сил.

Хлоя не здасться. Ця гра — її привід знову не скотитися на дно. Це її пальне.

— П’ять днів, Ілане. П’ять днів і триста тисяч євро на кону.

— Триста тисяч євро? Хто тобі сказав, що це правда? Що це реальність? Це самогубство, Хлоє. Ми нічого не знаємо про цих людей, не знаємо правил гри. А якщо ми не повернемось? А якщо немає ніяких інших учасників? Чому ми не можемо з’їздити додому, щоб підготуватися? Усе це надто… форсовано, і вони про нас забагато знають. Вони щось приховують.

Хлоя побачила, як Гадес сідає у великий мінівен. Двигун завівся, у крижане повітря вилетіла хмарка диму. Фари були увімкнені й одна світила помітно слабкіше, ніж друга.

— Цей страх, який ти відчуваєш,— частина правил, ти досі не зрозумів? І якщо це робиться так поспішно, якщо ми не можемо заїхати додому, то для того, аби уникнути витоку в інтернет або шахрайства з боку інших учасників. Існує купа людей, готових на все, щоб узяти участь у грі. Роби, що забажаєш, повертайся на свою заправку і забудь про все, якщо ти цього хочеш. Але я поїду. Я забагато вклала в це, забагато чим пожертвувала. Мені потрібно поїхати звідси, з Парижу, щоб у моїй голові все стало на свої місця. І тепер я піду до кінця.

Ілан не ворушився, затиснувши долоні між стегнами, а тим часом Хлоя рушила до дверей. Вона обернулась востаннє.

— От і все. Не залишайся осторонь гри. І того, чим ми двоє могли б стати.

Вона вийшла і захлопнула за собою дверцята. Чоловік повернув голову до вікна і побачив, як вона сідає в машину, яка поки що була на місці. Він поглянув на годинника: залишалось дві-три хвилини. Він схопив кришталевих лебедів і уважно їх роздивився. На них був маленький напис, що вказував, що виготовлені вони на кришталевому заводі під назвою «Кристом».

«Параноя» була всюди, аж до найменших дрібниць.

Він спробував пригадати події останніх декількох днів. З одного боку, гра. З іншого — ті, хто за ним стежить. Хто проник у його дім. Хто, можливо, вбив його батьків. Іланові не вдавалося відігнати від себе думку, що одне може бути пов’язане з іншим. Що, взявши участь у грі, він має шанс отримати відповіді.

Що йому залишається тут, окрім питань без відповідей?

Тепер уже не роздумуючи, він встав і помчав до машини.

Жереб кинуто.

Ілан сів поруч з Хлоєю, у глибині великого елітного мінівена, що міг умістити до восьми чи дев’яти осіб. Віржіль Гадес сидів попереду, на пасажирському сидінні, а за кермом був водій. На столику між зручними сидіннями стояли пляшки з водою, фруктовий сік та різні закуски.

— Не соромтесь, пригощайтесь,— сказав Гадес, розвернувшись до них.— Шлях буде довгим.