Франк Тільє - Пазл

— Ага, твоєї обіцянки…

Ілан спіймав погляд Гадеса у дзеркалі заднього огляду. Цей тип не зводив з нього очей, і в тому, як він дивився, було щось неприємне, від чого Іланові ставало не по собі. Молодий чоловік зосередився на дорозі, задумавшись. У ­певному сенсі цей поспішний від’їзд показав, наскільки в нього немає прив’язаності. Як давно він не бачив своїх дядьків, тіток, своїх родичів? Він цього навіть не пам’ятає. У нього навіть немає собаки чи рибок, яких треба годувати. Якби він здох, ніхто б не сумував за ним. І Хлої, здається, пощастило не більше, ніж йому.

Спокійна музика, гудіння двигуна і недоспані години зрештою взяли над ним гору. Незважаючи на обігрів у салоні, йому досі було холодно, але врешті-решт він заснув.

Коли він прокинувся, уже стемніло. У напівпритомному стані він поглянув на годинник: майже шоста, отже, вони їдуть уже близько семи годин. Хлоя спала, згорнувшись калачиком у кутку, підклавши під голову свою куртку, скручену у валик. Фари освітлювали круту засніжену дорогу. Крізь пучки світла пролітали крупні сніжинки, ускладнюючи видимість. Двірники розчищали лобове скло з максимальною швидкістю. Ілан сперся лобом на вікно. Хоча в темряві нічого не було видно, він здогадувався, що вони повільно їдуть серед гір. У яку глушину їх везуть?

Він нахилився вперед і спитав:

— Ми скоро приїдемо?

Гадес обернувся. У тьмяному світлі лампи його обличчя було особливо блідим. Зморшки борознили його лоб від краю до краю. Ілан дав би йому років шістдесят і запитував себе, як той міг організувати подібну гру. Які у нього насправді мотиви? На кого він працює?

— Ще кілометрів сорок. Відколи ми проїхали Гренобль, погодні умови жахливі. Там, нагорі, швидкість вітру майже сто кілометрів за годину, і, за даними метеорологів, так триватиме увесь тиждень.

Гренобль… Отже, вони їдуть альпійськими дорогами. Ілан згадав романи жахів, які він проковтував, коли був молодший. Хурделиця, гори, дивні події, які лякають настільки, що хочеться забитись під ковдру. Усі складові з’єдналися, наче кадри, що виникли прямо з його уяви. Він подивився на Хлою, яка також прокидалася. Вона потягнулася і поцікавилася станом справ. Невдовзі знову згорнулася на куртці, наче змерзла. Її губи були дуже бліді.

Через кілька крутих поворотів вони раптом побачили вдалині задні фари машини і чоловіка, що стояв посеред дороги і розмахував потужним ліхтарем. Його машина вилетіла на узбіччя і, мабуть, врізалась в уламок гори, перш ніж скотитися у маленьку канаву між трасою і скелею.

— Аварія. Ще цього не вистачало,— зітхнув Ілан.

За наказом Гадеса водій мінівена плавно зупинився і залишив двигун увімкненим. Організатор підняв комір куртки, накинув каптур, одягнув рукавиці і вийшов, згинаючись під поривами вітру. Він побіг до іншої машини.

Хлоя спробувала роздивитися краще, незважаючи на завісу зі сніжинок.

— Може, це машина, що везе інших учасників?

Другий чоловік вийшов з машини і приєднався до невеликої групи у світлі фар.

— Дивись, там наче ще третя людина позаду машини,— сказав Ілан, нахиляючись вперед.

Хлоя примружила очі.

— От лайно, ти бачив світловідбивну нашивку на спині одного з них? Там написано «Поліція».

Ілан рефлекторно вчепився руками в сидіння, але одразу розслабився. Копи тут не по нього, він нікого не вбивав: це лише гра. Надворі Гадес, схоже, палко сперечався з двома людьми. Вони були вищі за нього на голову і швидко й розмашисто жестикулювали.

— Дискусія здається гарячою,— зауважила Хлоя.— Що вони можуть один одному розповідати?

— Може, анекдот? Наприклад, яка різниця між сніговиком і сніговою бабою?

— І яка ж?

— Дві сніжки.

— У тебе завжди було гарне почуття гумору.

Через декілька хвилин Гадес бігом повернувся до мінівена. Він заскочив назад, у порожній ряд між водієм і двома гостями, й обтрусив сніг, що налип на куртці. Його окуляри запітніли, довелось їх зняти, й Ілан помітив, наскільки в нього блакитні очі.

— У нас неприємності,— сказав він, звертаючись як до водія, так і до них.

— Які?

— Їх занесло, і вони врізались у скелю. Їхню машину неможливо витягти з кювету. Нам доведеться забрати ще трьох пасажирів.

— Вони не можуть покликати рятувальну службу? — спитала Хлоя.

— Через заметіль, та ще й у цих горах, телефонний зв’язок не працює, цим людям не вдається ні з ким зв’язатися. Вони прямують за тридцять кілометрів від місця, куди ми їдемо.

Він звернувся до водія.