Франк Тільє - Пазл

Скільки в нього є часу, перш ніж його візьмуть?

Вулиці і проспекти наповнювались життям. Ілан пробирався крізь натовп перехожих, озираючись у різні боки. Він підскочив від звуку двигуна мотоцикла, що різко рушив з місця.

Він став повним параноїком, йому слід заспокоїтись, щоб подумати.

За чверть години він дістався до Італійської площі і зайшов до пабу «О’Жуль». Хлоя чекала його в глибині приміщення, сидячи одна за маленьким круглим столиком. Вона машинально, з відсутнім поглядом, помішувала лате. У неї під очима теж були темні кола. Ілан сів напроти неї, зняв рукавиці, але залишився в шапці. Він озирнувся навколо і нахилився вперед, намагаючись крізь лінзи зазирнути молодій жінці в очі. Він спробував абстрагуватись від своїх останніх відкриттів і сказав:

— Вони привели мене до квартири жінки, яку я знайшов убитою. Поліціянтка, думаю, її звали Анні Бокур.

Він говорив зовсім тихо. Хлоя піднесла долоні до рота.

— Вбита жінка? О боже… Як це сталося? Хто змусив тебе туди поїхати?

— Вони. «Параноя».

Ілан обдумував кожну фразу. Він не знав, із чого почати.

— Вони вбили її ударом викрутки в спину. Викрутки з оранжевим руків’ям, на якій я лишив свої відбитки і кров під час тестування у тій липовій лабораторії. Коли я по­бачив тіло, я раптом усе зрозумів. Вони все спланували від самого початку.

Підійшов офіціант, Ілан замовив каву і склянку води, ­після чого продовжив:

— Коли медик забрав у мене з рук викрутку, на ньому були латексні рукавички, у цьому я впевнений. Отже, на руків’ї є лише мої відбитки і моя ДНК. Брюнетка на баржі, так звана Беатриса Портінарі,— їхня спільниця. Їхньою метою було перетворити мене на параноїка і відправити мене рано-­вранці до цієї квартири на вулиці Ренн. Повісити на мене вбивство, якого я не скоював.

Він говорив швидко, ледве переводячи дихання.

— Хтось підлаштував усе так, щоб копи приїхали саме тоді, коли я був у квартирі. Якби я не втік, мене б узяли на місці злочину. Усе вказує на мене, у мене немає жодного шансу виплутатись…

Хлоя стиснула його руки, якими він хаотично розма­хував.

— Ілане, заспокойся, гаразд? Продовжуй повільніше. Я не зовсім розумію цю історію про Беатрису Портінарі. Як ти опинився у неї вдома, точніше, у цієї Анні Бокур? Ви спілкувалися телефоном, так?

Ілан ткнув указівним пальцем у стіл.

— Уяви: ти хочеш змусити когось вирушити за потрібною тобі адресою, наприклад на вулицю Ренн, 27. Ти зв’язуєшся з новою орендаркою якоїсь квартири у Парижі, видаючи себе за колишню мешканку, яку дійсно звали Беатриса Портінарі. Ти даєш цій новій квартирантці свій номер телефону — на випадок, якщо хтось намагатиметься зв’язатися з тією, за кого ти себе видаєш. Уловлюєш?

— Гадаю, так. По суті ти крадеш особистість колишньої квартирантки, яку ніхто насправді не знає в обличчя.

— Саме так. Я зрозумів, що «Б. П.» на записці у моїй кишені — це ініціали такої собі Беатриси Портінарі, чий лист я помилково отримав тиждень тому.

— Лист, який у тебе вкрали.

— Так. Припускаю, для того, щоб замести усі сліди «Параної». Ні листа, ні доказів, нічого…

Він витримав паузу, ввівши цей новий параметр, а тоді повернувся до Хлої.

— Коротко кажучи, я відкриваю телефонний довідник, телефоную, і мені дають номер мобільного не справжньої Беатриси Портінарі, а тієї самої брюнетки в чоловічому одязі, яка видає себе за неї. Ця брюнетка каже мені приїхати на вулицю Ренн, до цієї жінки, яку вони вбили, і я потрапляю в пастку.

Хлоя пригладила волосся назад, явно ошелешена.

— Мушу визнати, це складно.

— Саме так, вони розробили вкрай складний, збочений план, щоб усе, що я міг би розповісти копам, здавалось неправдоподібним. Усе було прораховано. Те вкрай дивне тестування, пам’ятаєш? Переписування сторінок із телефонного довідника, які потім рвуть; замикання нас у кімнаті; ті магнітофони, яким років двадцять; і той підставний тип, Маріо, з нападом епілепсії. Це повний сюр. Навіть та записка у моїй кишені, написана моїм підробленим почерком. Що подумають копи, якщо я розповім їм таку історію? Хто мені повірить?

Він був на межі паніки.

— На мене вішають убивство. Крадуть батькову мапу. Нічого не розумію. Для чого це все?

Хлоя взяла його за руки і заговорила ще тихіше:

— Теми відкриттів твоїх батьків, напевно, далеко за межами нашої уяви. Ти геть не маєш уявлення про те, що вони знайшли? Вони ніколи тобі про це не розповідали? Думаю, що все-таки розповідали. Якщо ні, то звідки б ти міг ­знати, що твій батько зробив цей малюнок і сховав його за ­дзеркалом?