Франк Тільє - Пазл

— Вони всюди і ніде. Лише тіні.

Ілан навіть не торкнувся телефона. У голові пульсувало. Він молився, щоб біль не повернувся, швидко кинув у склянку з водою пігулку аспірину, що була у нього в кишені.

— Що тепер думаєш робити? — спитала Хлоя.— Тобі слід піти в поліцію, все заперечити. Баржа не може так легко зникнути. Вони точно бронювали місце на причалі. Мають бути якісь сліди, якісь зачіпки, що ведуть до них. Їх повинні заарештувати. Завадити їм знову комусь зашкодити. Навіть якщо це лише тіні, як ти кажеш.

Ілан порився в іншій кишені і витягнув з неї фото і ключ.

— Можливо, у мене є зачіпка. Це було у квартирі поліціянтки.

Хлоя спершу роздивилась ключ. Маленький шматок металу без номеру серії, без клейма.

— Підозрюю, ти жодного уявлення не маєш, що він може відмикати? — сказала Хлоя.

— Ні.

Тоді вона зацікавилась світлиною.

Гетіні, що сідає у машину на якомусь бульварі.

— Цей чоловік — це ж дослідник, якого я бачила в лабораторії… Жеральд Гетіні.

— Це фото доводить, що вбита поліціянтка вела розслідування по ньому впродовж тривалого часу, бо на фото він здається молодшим. І напевно, саме через це її й прибрали. Цього чоловіка потрібно неодмінно знайти.

Хлоя ткнула пальцем у задню частину седану на фото.

— У нас є його номер машини.

— Знаю. Ти можеш щось зробити?

Вона впевнено підвелась, взяла телефон, поки Ілан клав ключ до кишені.

— Мій дядько працює в жандармерії. Звісно, я можу щось зробити. Дай мені годину, і я повернусь з даними цього покидька.

Ілан був за кермом, Хлоя сиділа поряд.

Машина щойно з’їхала з траси А6 у напрямку Фонтенбло. За інформацією, наданою дядьком Хлої, власника машини звали Ромюаль Зімлер і він мешкав на узліссі, за п’ятдесят кілометрів від Парижу.

Застрягнувши в тягнучці, Ілан подивився Хлої у вічі.

— Ти мала розповісти мені про ті розп’яття. Коли ти мене кинула, я ледь не здох, настільки мені було боляче. Чому ти так відреагувала? Ми ж усім ділилися. Я не розумію тебе, Хлоє.

Вона знизала плечима, нервово затиснувши руки між стегнами.

— Спочатку я думала, що ці хрести — частина «Параної» і що це адресовано мені і тільки мені. Що мене намагаються вивести на нові зачіпки, і якщо я комусь розповім, то це поставить під загрозу мою участь у грі. Знаю, це було тупо, але гра взяла гору над усім решта, я стала одержимою. «Параноя» висмоктала з мене всі соки, знищила мене. Але це тривало без упину і почало мене лякати. По-справжньому лякати, бо стало ясно, що ці хрести — уже зовсім не гра. Думаю, я замкнулася в собі. Я більше не наважувалась виходити з дому, я сиділа в засаді біля вхідних дверей, знаходила виправдання, щоб не бачитись з тобою. Що гірше мені ставало, то менше хотілось про це говорити. Я хотіла, щоб ти помітив, що щось не так. Але ти був охоплений власним безумством, мапою твого батька, пошуками «Параної»… Усе це засіло у твоїй голові, і в тебе теж не все було добре. Ось так між нами все й розвалилось.

Машина звернула на менш завантажену сільську дорогу. Удалині виднівся ліс, темний і густий. Ілан мовчки осмислював те, що вона говорила, але від її слів йому було жахливо боляче. Він спробував продовжити і запитав:

— Ти досліджувала свої провали в пам’яті? Можеш їх якось пояснити?

— Ніколи. Я списувала їх на стрес.

— А ти тоді запідозрила когось конкретно, хто б міг чіп­ляти ці хрести? У тебе були якісь зачіпки?

— Серед інших гравців могло бути чимало тих, хто бажав опинитися на дні. У мене багато ворогів у середовищі ігор та полювань на скарби. Ти ж знаєш. Типи, яких я переплюнула, психи, які плутають вигадки з реальністю, у яких мозок виїдений цими іграми. Коли на кону великі гроші, люди здатні на що завгодно. Я вже отримувала листи з погрозами, повідомлення на електронку з обра5зами, анонімні дзвінки. Найрізноманітніші брудні прийомчики, щоб піді­рвати мою психіку.

Ілан зітхнув.

— Листи — це одне, а розп’яття, які щодня чіпляють на двері,— уже зовсім інше. Ніхто не став би таке організовувати, щоб витурити тебе з якогось змагання.

— Ніхто? Ти хотів сказати «хто завгодно». Наприклад, Наомі Фей могла б аж бігом.

— Фей?

— Це дівчисько завжди в чорному. Вона абсолютно одержима. Цвинтарі, розп’яття — хіба це не в її стилі? Я знаю, що вона відвідує клуби садо-мазо, я шукала інформацію про неї. Вона любить завдавати болю, Ілане, гратися з плоттю та почуттями. Робити боляче заради власного задоволення — це її профіль.