Франк Тільє - Пазл

— Які саме?

Жінка схрестила руки, наче їй було холодно. Її погляд став стривоженим.

— Такі, від яких мурашки по шкірі. Щоразу, виходячи вранці або повертаючись увечері, пані Сандерс знаходила розп’яття, приклеєне до її дверей.

Сусідка вказала на маленьку ділянку, напроти Ілана, на якій дерев’яна поверхня була трохи світлішою.

— Приклеєне конкретно в цьому місці, майже щодня, тиждень за тижнем. Від клею навіть лишився слід, що не стирається. Це тривало понад три місяці, перш ніж пані Сандерс покинула це помешкання, на межі нервового зриву. Відтоді, вочевидь, ніхто не хоче орендувати чи купити цю квартиру. Чому — не знаю. Сюди ніхто ніколи не приходить.

Ілан відліпився від стіни, наче вдарений струмом. Отже, Хлоя зникла не тому, що хотіла йому нашкодити. А тому, що якийсь психопат прагнув її залякати.

Він частково заспокоївся, але тінь «Параної» досі залишалась у думках.

— Хлоя Сандерс ніколи не зверталась до поліції? — запитав він.

— Ні, ніколи. Але у нас з іншими сусідами були великі сумніви щодо правдивості усієї цієї історії.

— Правдивості? У сенсі?

— Ніхто ніколи не бачив того чи ту, хто клеїв ці хрести. Жодного опису зовнішності, нічого. Проте люди в будинку є, і вам відомо, що увійти можна, лише знаючи код.

— Або дочекатись, коли хтось виходитиме, як зробив я.

— Так, але вас помітили, про вас можна розповісти, описати вас. А та людина діяла наче привид.

Ілан подумав про тіні. Про цю незриму присутність навколо себе.

— Це тривало три місяці, кожен день. Ми всі дійшли згоди: не може бути, щоб це робив хтось іззовні.

— Ви хочете сказати, що… той, хто клеїв ці хрести, був одним з мешканців будинку?

— Я хочу сказати, що… тим, хто клеїв ці розп’яття, була сама пані Сандерс.

Ілана наче вдарила блискавка. Жінка помітила його тривогу і продовжила:

— По-перше, тому що Хлоя Сандерс щоразу забирала хрест. Ви можете уявити, що хтось настільки одержимий, щоб щодня приходити й чіпляти нові однакові хрести? Скільки б тоді вийшло екземплярів? Дев’яносто? Коли ми попросили Хлою показати нам усі зібрані хрести, вона сказала, що знищила їх. Вона була дивною…

— Тобто?

— У неї завжди були зачинені віконниці. Вона говорила, що за нею стежать, переслідують. Справжня параноя.

Ілан важко ковтнув слину. З ним відбувається точно те саме. Можливо, «Параноя» прийшла по неї раніше за нього, а Хлоя йому нічого не розповіла. Він жестом попросив сусідку продовжувати.

— Але останнє, що розвіяло всі сумніви, сталося шість чи сім місяців тому. Абсолютно випадково я дізналася, що пані Сандерс лікувалась у психіатричній лікарні. Не знаю, як довго і якою була причина, і вже не пам’ятаю назву лікарні. Одне точно — назва була якась дивна.

Ілан не міг отямитись. Психлікарня. Ні, тільки не Хлоя, це неможливо.

Проте він мусив прийняти правду. А якщо Хлоя пішла від нього через те, що мала проблеми? Якщо вона почала ­отримувати ті хрести, ще коли вони були разом, і нічого йому не сказала?

А він не звернув уваги на стан її здоров’я, бо був надто зайнятий власними проблемами?

Він обережно зачинив пошкоджені двері цієї моторошної порожньої квартири, в якій тепер жили лише павуки і давні спогади.

Ілан повернувся до машини, досі приголомшений новинами.

Хлоя, запроторена у божевільню.

Розп’яття, яке щоранку з’являється на дверях.

Чи справді Хлоя збожеволіла? Здійснювала вчинки, яких сама не могла згадати? Чи хтось намагався довести її до божевілля?

Ілан подумав про тих, хто тероризував його. Ці тіні, які йому ніколи не вдавалось роздивитись, які заходили в його дім, які блукали слідом за ним. Він і сам був недалеко від того, щоб опинитися у психлікарні.

А якщо ці тіні сновигали і навколо Хлої?

Задзвонив телефон. А ось і вона. Щойно він узяв слухавку, жінка заговорила:

— Ілане? Я отримала твої повідомлення! Розкажи мені! Що відбувається?

— Хлоє, я хочу тебе бачити. Мені треба з тобою поговорити, інакше я збожеволію.

Сідаючи в машину, він усвідомив, що от-от зірветься на крик.

— Не їдь до мене, не треба,— сказала Хлоя.— Краще зустрінемось на нашому місці, на Італійській площі. Дай мені десять хвилин, щоб добратися.

Ілан вагався, а тоді відповів максимально нейтральним тоном:

— Чудово. Я теж виїжджаю…

Він залишив машину там і пішов до Італійської площі пішки, закутаний у теплий одяг, насунувши шарф на носа. Він тулився до стін, його не полишало відчуття, що всі на нього дивляться або що з хвилини на хвилину налетять копи й одягнуть на нього наручники. Він ще більше опустив очі і вимкнув мобільний. Він знав, що його можуть відстежити за пеленгом. Тим паче що поліція його вже ідентифі­кувала.