Франк Тільє - Пазл

Альбінос уже напав на його слід. Як таке можливо?

Ілан поклав слухавку, подумав про свої дзвінки та есемес­ки цій Беатрисі Портінарі. Справжньому вбивці достатньо було тільки залишити мобільний телефон жертви поряд із трупом, і справу зроблено.

Пастка щосекунди стискалася сильніше.

На щастя, є Хлоя. Вона теж бачила баржу, оголошення, теж проходила тестування. Вона зможе дати свідчення, що він не божевільний. Що все існувало насправді і що на нього намагаються повісити вбивство.

Він набрав її номер, ледве тримаючи телефон — так сильно трусились руки. Ніхто не взяв слухавку. У відчаї він залишив повідомлення: «Хлоє, терміново набери мене, благаю. Я в лайні. Це “Параноя”. Вони мене підставили. Усі їхні сліди зникли. Немає ні баржі, ні офісу, нічого. Зараз я до тебе приїду».

Він кинув телефон на пасажирське сидіння і вклинився в потік машин. Повітря, йому потрібне повітря. Він їхав з відчиненими вікнами, щоб повернутися до тями, відновити самовладання. Він проживав пекло в режимі реального часу. Провали в пам’яті, слід від уколу на руці, тепер це жорстоке вбивство… Як давно ним маніпулюють? Хто намагається його знищити?

А в голові на повторі лунали слова його колеги Меган: «Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?» Чому вона так сказала? Звідки взялися голоси? Він ніколи раніше їх не чув, вони з’явилися одночасно з усім цим лайном. Із цим слідом від голки шприца, з його кошмарним сном і всім решта.

Приїхавши близько о 7:30 до станції метро Корвізар, що поряд з Італійською площею, він уже ледве тримався на ногах. Його тіло от-от здасться.

Зібравши залишки енергії, він знайшов будинок, у якому жила Хлоя, і зайшов у хол, скориставшись тим, що якийсь мешканець саме виходив. На шостий поверх, знову пішки. Квартира № 54. Він постукав. Жодної відповіді. Ще так рано, де ж Хлоя? Ілан більше не витримував, він був готовий ламати двері. Тоді він з силою штовхнув їх плечем. Почувся легкий тріск, він повторив рух ще раз. Замок піддався.

Він увійшов, і цього разу його тіло здалось.

Ілан впав на коліна, спершись руками об підлогу.

Квартира Хлої була абсолютно порожня.

Жодних меблів. Жодного предмета, який би свідчив про те, що Хлоя Сандерс тут колись мешкала. Лише пил. І павутиння на стелі.

У квартирі ніхто не жив тижнями. Місяцями.

Ілан зламався. Він забився в кут і тихо заридав, обхопивши голову руками. Це не може бути правдою. Йому сниться якийсь особливо моторошний кошмар, і він от-от прокинеться. Він озирнувся навколо, знайшов скіпку у старій дош­ці підлоги і напоровся на неї долонею. Руку пронизав біль, потекла кров. Ілан пригубив гарячу рідину, металевий присмак викликав у нього відразу.

Усе було насправді.

Він підвівся і, похитуючись, почав заходити в різні кімнати. Судячи з усього, вони всі були порожні, навіть та кімната, де вони стільки ночей провели разом.

Ілан відмовлявся визнавати, що Хлоя може бути причетною. Що вона повернулась до нього, аби затягти його в цю підлу пастку. Але що він, зрештою, про неї знає? Він ніколи не бачив її батьків, її родину, вона ніколи не розповідала про своє минуле. Просто така ж гравчиня, як і він, з котрою він дедалі частіше перетинався в мережі і на різних полюваннях на скарби. Зародилася пристрасна авантюра. Вона тривала майже два роки, перш ніж вона покинула його без жодного пояснення, припинила відповідати на дзвінки, відмовлялась з ним бачитись.

Чи можливо, що все це було передбачено від самого початку, з їхньої першої віртуальної зустрічі? Що він став жерт­вою жахливої змови?

Ілан почув грюкіт дверей на сходовому майданчику. Він витер очі і поспішив туди. Сусідка прямувала до ліфта. Ілан звернувся до неї:

— Я друг Хлої Сандерс. Вона не відповідає на дзвінки. Я хвилювався, тож вибив двері й увійшов до її квартири.

Жінка оглянула його з голови до ніг: брудний одяг, ви­снажене обличчя, яке, напевно, було блідим як смерть.

— Ми з вами вже бачились, чи не так? — мовила вона.

— Я бував тут трохи більше року тому. Ми з нею зустрічалися…

— Так, точно, пам’ятаю. Але всередині нікого немає,— сказала вона, ховаючи ключі в сумочку.— Відколи вона поїхала, у квартирі більше ніхто не живе.

Ілан сперся на стіну. Йому потрібна була опора, щоб не впасти.

— Коли вона поїхала?

— Мабуть, десь рік тому. Тут відбувалися дивні речі.