Франк Тільє - Пазл

Він ніколи раніше не бачив цю жінку.

І вочевидь, зараз він був у неї вдома. У її квартирі.

На інших фотографіях теж була ця білявка. Жодного сліду Беатриси Портінарі, високої брюнетки в чоловічому вбранні. Чому вона призначила зустріч тут?

Стривожений, Ілан повернув назад, залишивши за собою увімкнене світло, наче щоб заспокоїти себе. Раптом він помітив багряні сліди на паркеті. Жодного сумніву: це сліди крові, залишені тілом, яке тягнули по підлозі. Тілом в агонії.

Ілан не хотів іти далі, однак ноги самі несли його вперед. Крок за кроком він наближався до дверей праворуч.

Він увійшов до кімнати і натиснув на вимикач.

Перед його очима постало місце злочину.

Білява незнайомка з фото лежала на підлозі, одна рука простягнута вперед, очі широко розплющені. А прямо посередині спини крізь сорочку вштрикнута викрутка.

Викрутка з оранжевим руків’ям, яку Ілан дістав з контейнера під час тестування в «Еффексорі».

Молодий чоловік похитнувся, позадкував, наткнувся на стіну. Він задихався.

Умить виникло відчуття, наче на ньому замкнулись гігантські щелепи диявольської пастки.

Спочатку він думав тікати. Але його погляд ковзнув у напрямку, куди вказував палець жертви. У тому кутку не було нічого, окрім маленького нічного столика з шухлядою, просто ліворуч від Ілана.

Перш ніж померти, поліціянтка доповзла до кімнати, щоб указати на цей столик.

Не випускаючи труп із поля зору, Ілан зробив крок ліворуч і, одягнувши рукавички, натягнувши шарф на ніс, висунув шухляду. У ній лежав маленький позолочений ключ, схожий на ключ від навісного замка або сейфа. Прямо під ним було зроблене в русі фото, на якому Ілан упізнав сивого дослідника, якого він бачив у «Еффексорі», Жеральда Гетіні. Чоловік сідав у великий зелений «мерседес», припаркований уздовж довгого бульвару.

Раптом у квартирі пролунав дзвінок. Тричі, наполегливо. Ілан закляк.

Дзвонили в домофон.

Вочевидь, хтось чекав унизу і намагався увійти.

Схопивши фото і ключ, молодий чоловік мусив зробити над собою зусилля, щоб підбігти до вікна у вітальні і подивитися на вулицю.

Унизу у світлі ліхтаря чекали двоє чоловіків. Ілан вмить упізнав платинову шевелюру одного з них. Це були люди з фотографій у рамках.

Копи.

Він кинувся вбік, коли альбінос підняв очі вгору.

Вони тут через нього.

Вони приїхали за ним.

Думати немає часу. Потрібно діяти за інстинктом.

Ілан засунув ключ і фото до кишені, поспішив до порога, кинув погляд крізь сходовий майданчик, почув клацання дверей і побачив у самому низу дві постаті, що увійшли.

Затамувавши подих, він тихо попрямував до верхніх поверхів, а лампочки, розташовані по всьому майданчику, по черзі загорались, наче переслідуючи його. Копи підіймалися. На сьомому поверсі, запихавшись, Ілан викликав ліфт. Двері відчинились секунд через двадцять.

За хвилину, може за дві, поліціянти викличуть підкріп­лення і заблокують виходи. Зараз або ніколи. Ілан кинувся в левову пащу і натиснув на кнопку першого поверху.

Двері зачиняються. Спуск. Ілан обливався потом під шап­кою. Він молився, щоб копи нічого не помітили, щоб ліфт не зупинився на четвертому поверсі, просто у них перед носом.

Маленькі круглі кнопки світилися в міру спуску. 7, 6, 5, 4… і так до 1. Щойно металеві двері відчинилися, Ілан помчав у хол, відімкнув скляні двері, натиснувши на кнопку, і, не обертаючись, побіг по вулиці так швидко, як тільки міг.

Залишивши позаду себе труп жінки, яку він ніколи не бачив і в чиєму вбивстві, без сумніву, звинуватять його.

Сигнал клаксона. Ілан підскочив, струснув головою і рушив на зелене світло.

Він потрапив у пастку. Він увійшов до чужого помешкання. До квартири, куди його свідомо привели. Квартири, де слідчу закололи викруткою, яку він перед цим тримав у руках.

У голові відлунювали слова. Вбивство. Спроба втечі. В’язниця. Ілан уже уявляв себе за ґратами, хоча був невинний. Він завагався, чи не повернутись по-чесному до будівлі і не розповісти копам, що став жертвою підлої змови. Спробувати пояснити те, чого не розуміє сам, поки не стало надто пізно.

Його «кліо» жваво піднялась бульваром де Гренель, перетнула міст і виїхала на авеню Кеннеді. Порівнявшись із Будинком радіо, Ілан сповільнився, вдивляючись у причал. Баржі були там, пришвартовані до берега. Але на місці «Абіліфай» стояла «Екзистенс», торгове судно, навантажене будматеріалами. Ілан зупинився, увімкнув аварійку, про всяк випадок подивився вперед, назад і навіть вийшов з машини, абсолютно приголомшений. Жодного сумніву: судно, на якому відбувалась виставка марок, зникло.