Франк Тільє - Пазл

Розчинилося в повітрі. «Абіліфай» більше немає. Жодного сліду «Параної».

Ілан натиснув на газ. Наче в трансі, він відкрив бардачок. Напередодні, виявивши крадіжку мапи, він, перш ніж вирушити на роботу, ­поклав туди батьків револьвер: «магнум» 44-го калібру, заряджений шістьма патронами. Молодий чоловік затремтів і одразу закрив бардачок, почуваючись, наче небезпечний злочинець у бігах.

Він проїхав уздовж причалу, виїхав на околицю і помчав до промзони Блан-Меній. Скроні пульсували, ясно мислити було неможливо. Попереду дороги поступово наповнювались машинами, але Ілан пробирався між ними, витискаючи педаль газу майже до підлоги.

Йти до кінця. Зрозуміти.

Раптом голоси повернулися, ще гірше, ніж першого разу. Ілану хотілось тріснутись головою об кермо. Бесіда двох людей вібрувала десь у глибині черепа. Знову чоловік і жінка. Ті самі. Чоловічий голос відлунював, наче той говорив між двома скелями, через що слова було неможливо розібрати.

Блимання фар у дзеркалі заднього огляду повернуло його до реальності. Він змінив смугу, помітивши, що тепер їде зі швидкістю лише шістдесят кілометрів за годину, а потім знову прискорився, відчуваючи, що зовсім божеволіє. Звідки ці кляті голоси? Хто це говорить?

Через пів години він вийшов із машини з револьвером у кишені, м’язи палали. Він помчав до складів «Харона». Як і того разу, ворота були прочинені. Але табличка «Психологічне тестування» зникла. Ілан пробіг уздовж ангарів і опинився перед великою будівлею з кремовим фасадом, де він напередодні проходив випробування.

Вивіски «Лабораторія Еффексор» уже не було. Ілан спробував увійти. Двері замкнені. Він подивився на годинник: заледве пів на сьому ранку. Він повернувся до складів, відшукав на купі металобрухту залізний прут і за його допомогою став ламати вхідні двері. За десять секунд він був у приймальні.

Тут уже не було ні меблів, ні комп’ютера, ні телефона. Усе зникло. Стримуючи нудоту, він спробував увімкнути світло — марно. У світлі місяця і дальніх ліхтарів молодий чоловік кинувся в коридор, відчиняв усі двері й опинявся в порожніх кімнатах. Де-не-де валявся старий стілець чи стіл, але більше нічого.

Порожнеча.

«Параноя» знову залишила по собі пустку. Перетворивши реальність на чарівний пил.

Раптом він почув гавкіт. Моторошний, злісний гавкіт великого пса.

Він лунав ізсередини будівлі. Ілан обернувся. Вдалині на стіні він побачив рухоме кружальце світла ліхтарика.

Охоронець із собакою щойно увійшли до приміщення.

Промінь світла спрямували в його бік.

Ілан зреагував інстинктивно і кинувся просто вперед, у глиб будівлі. Він почув крик з наказом зупинитися. Ілан проігнорував наказ і біг далі. З кожним кроком він відчував, що от-от здохне. Від страху. Від відчаю. Від люті. Гавкіт ставав гучнішим, ближчим. Ілан озирнувся і побачив, що тварина без повідця. Тінь, яка щойно звернула вбік, ковзнувши кігтями по лінолеуму, перш ніж продовжити погоню. Їх розділяли заледве п’ятнадцять метрів.

З хрипким криком Ілан штовхав двері одні за одними й натикався на темні кімнати без жодного виходу. Відстань між ним і псом скорочувалась, дихання собаки ставало гучнішим. Кілька секунд, і йому гаплик.

Нарешті він побачив вікно, кинувся до кімнати і щосили захлопнув за собою двері. Цербер уже дряпав дерево і гарчав. Перед очима Ілана постала картина власної гомілки в зубах старого злого гончака, він згадав жахливий біль у дитинстві і ледь не знепритомнів. Зараз не час для слабкості. Набравшись сміливості, він відчинив вікно і з криком стрибнув на вкритий льодом асфальт. Перед ним простягались величезні моторошні будівлі складів. Тінь молодого чоловіка прокралась між металевими перегородками і помчала до воріт. У трахеї свистіло, м’язи палали, наче у тварини, на яку полюють.

Тепер він лише здобич. Людина, яку слід піймати та ув’яз­нити. Божевільний жорстокий убивця, якому ніхто не по­вірить.

Він прожогом кинувся до машини і рушив саме тієї миті, коли пес і його господар з’явилися у дзеркалі заднього виду. Ліхтарик націлився в його напрямку. Шини погано зчіплювались із тонкою плівкою паморозі на асфальті. Машину трохи занесло вбік, колесо зачепило тротуар, перш ніж усе повернулось до норми.

Якщо це слово взагалі доречне за таких обставин.

На межі нервового зриву Ілан нишпорив у кишені, його телефон вібрував. Незнайомий номер. Він вирішив не відповідати, прийняв повідомлення на автовідповідач, прослухав його: «Це лейтенант Тартар, кримінальна поліція Парижу. Чи могли б ви передзвонити мені, щойно матимете можливість? Я хотів би з вами поговорити. Залишаю свій номер телефону…»