Харлан Кобен - Додому

Патрік майже одразу перестав плакати.

— Про що ви говорите?

Майрон спробував глянути хлопцеві в очі, але той знову опустив голову.

— Здається, ви обоє на крок попереду від нас, ти так не гадаєш, Патріку?

Той не відповів, не подивився на нього.

— Я поспілкувався з Темрін Роджерс. І ось твоя розповідь повністю збігається з її. Ми з Уїном розповіли твоєму батькові, як ти сказав Гладкому Ґанді, що Ріс мертвий. Аж раптом ти достатньою мірою оклигав, щоб розповісти про це місіс Мур.

Ненсі пультом розблокувала двері машини.

— Ви геть із глузду з’їхали?

Майрон нахилився, намагаючись змусити Патріка подивитися йому в очі.

— Ти справді Патрік Мур?

Без попередження хлопець заніс кулак, націлившись ударити Майрона в голову. Майрон не міг утримати рівновагу через те, що нахиливсь, а втім, то був недосвідчений у бійці підліток, який хотів завдати сильного удару. Майронові треба було лише трохи відхилитися, не аж так сильно, щоб перечепитись, і кулак, не зашкодивши йому, пролетів у нього над головою.

Інстинкт самозбереження й тривалі тренування давали йому безліч варіантів протистояти нападу. Найочевиднішим способом було зачекати ще частку секунди. Після удару на повну силу хлопець залишиться повністю відкритим. Майрон зігнув коліна. Він міг ударити в горло, в ніс або в пах.

Але він цього не зробив би.

Натомість він залишився стояти, зігнувшись навпіл, і чекав, як хлопець відповість. За інерцією від невлучного удару Патрік щосили кинувся бігти. Майрон піднявся, готовий погнатися за ним, аж тут Ненсі почала гамселити його кулаками по спині.

— Відчепіться від мого сина! Що, в біса, з вами не так? Ви божевільний?

Майрон якусь мить терпів удари. Він уже стояв рівно, коли Патрік вибіг з під’їзної алеї і помчав вулицею. Ненсі побігла до машини й відчинила дверцята.

— Будь ласка, — благала вона. — Будь ласка, дайте моєму хлопчику спокій.

Майрон вже збирався зайти в будинок, коли задзвонив його мобільний. Телефонував його племінник Міккі.

— Ми знайшли дещо про Темрін Роджерс, — сказав Міккі. — Ти захочеш це побачити.

— Де ти?

— В Еми вдома.

— Я вже їду.

Уїн залишився з Брук. Він переповідав їй усі останні новини, і найбільше її спантеличило повернення їхньої колишньої няньки, Вади Лінни, відомої тепер як Софія Лемпоу.

— Навіщо Ваді сюди повертатися? — запитала Брук. — Не розумію.

Вони теж не розуміли.

Два кам’яні леви охороняли в’їзд до маєтку, де мешкала Ема з матір’ю, бабусею і дідусем. Ворота були зачинені. Майрон відхилився вбік. Охоронець впізнав його і натиснув на кнопку. Ворота зі скрипом відчинилися.

Коли Майрон був малим, оцим маєтком володів відомий дон, бос або капо мафії, чи як там називають головного гангстера. Ходили чутки, що на території була піч, у якій дон спалював тіла своїх жертв. Коли згодом будинок продали, за басейном дійсно знайшли піч. Досі ніхто не знає, використовували її для барбекю по вихідних чи ті чутки були правдою.

Особняк був величезний, розкішний і темний. Здавалося, що хтось з’єднав середньовічну фортецю із замком Діснея. Територія маєтку розрослася, і він був найбільш ізольованим з усіх у цьому районі, що, ймовірно, неабияк приваблювало його нинішніх мешканців. Там був вертолітний майданчик, отож вони могли приходити додому і йти геть непоміченими. Будинок був зареєстрований на корпорацію, щоб не афішувати ім’я справжнього власника. Ще кілька місяців тому навіть найближчі друзі Еми й гадки не мали про те, що вона тут живе і чому зберігає це в таємниці.

Там був дверний молоток у формі лев’ячої голови, але не встиг Майрон узятися за нього, як Анжеліка Ваятт відчинила двері. Вона приязно усміхнулася йому й сказала:

— Привіт, Майроне.

— Привіт, Анжеліко.

Хоч він і знав Анжеліку Ваятт уже протягом багатьох років, навіть якось був її охоронцем, знадобилося кілька секунд, аби сприйняти її як людину, а не як плакат чи зображення на великому екрані. Майрон часто думав, як то воно — бути таким красивим і відомим, що люди, навіть близькі тобі, завжди дивляться на тебе як на кінозірку?

Відоме обличчя нахилилося й поцілувало його в щоку.

— Чула, ти одружуєшся, — сказала йому мати Еми.

— Так.

П’ятнадцять років тому, коли Анжеліка Ваятт народила дочку, бульварні газети були нестерпними, постійно переслідуючи їх, повсякчас роблячи знімки потужними об’єктивами, щоразу як вони виходили з дому в Лос-Анджелесі, вимагаючи відповідей на запитання про те, хто ж батько дитини. Заголовки кричали всіляку дурню на кшталт «ПРИГОЛОМШЛИВА НОВИНА ПРО ТАЄМНУ ДИТИНУ АНЖЕЛІКИ ВАЯТТ, АБО МИ ЗНАЄМО БАТЬКА», а відтак робили припущення про нещодавнього партнера по кінофільму чи арабського султана, або навіть, як це було одного разу, колишнього прем’єр-міністра Великої Британії.