Харлан Кобен - Додому

— Щасти вам, Майроне.

— І вам, Мі.

— Переказуйте Уїну мої вітання.

На бетонованому майданчику на нього чекав «Бентлі». Коли Майрон спускався по трапу літака, задні двері відчинились, і з’явився Уїн.

Майрон заспішив східцями донизу, відчуваючи, як на очі йому навернулися сльози. Десь футів [4] 1 фут = 30,48 см. за десять від свого друга він зупинився, покліпав і всміхнувся.

— Майроне!

— Уїне!

— Хочеш влаштувати з цього сцену, так? — зітхнув Уїн.

— Що за життя без сцен?

Уїн кивнув. Майрон підійшов, і двоє чоловіків обійнялися так міцно, ніби вхопилися за рятувальний круг.

— У мене мільйон запитань, — сказав Майрон, усе ще не відпускаючи Уїна.

— А я не відповідатиму на жодне з них.

Вони нарешті розімкнули обійми.

— Зосередьмося на Рісові та Патріку.

— Звісно.

Уїн жестом запросив Майрона в машину. Той сів і посунувся, звільнивши місце для Уїна. «Бентлі» був стретч- лімузином з відокремленою кабіною для водія, вікно до якої було зачинене. У салоні було лише два сидіння, багато вільного місця і повний бар. У більшості стретчів, як правило, більше сидінь, та Уїн не бачив у цьому потреби.

— Щось вип’єш? — запитав Уїн.

— Ні, дякую.

Автомобіль рушив. Мі стояла біля дверей літака. Уїн опустив скло й помахав їй, проводжаючи тужливим, замисленим поглядом. Вона помахала у відповідь. Майрон невідривно дивився на свого друга, найкращого друга ще з першого курсу Дюкського університету, наче боявся, що Уїн зникне знову, щойно він відвернеться.

— У неї найгарніший зад, правда? — сказав Уїн.

— Угу… Уїне?

— Так.

— Ти весь цей час був у Лондоні?

— Ні, — відповів Уїн, і далі дивлячись у вікно.

— А де ж тоді?

— У багатьох місцях.

— Ходили чутки.

— Так.

— Про те, що ти вирішив стати відлюдником.

— Я знаю.

— Брехня?

— Так, Майроне, брехня. Я сам пустив ці чутки.

— Навіщо?

— Пізніше про це. Зараз нам треба зосередитися на Патріку й Рісові.

— Ти казав, що бачив Патріка.

— Мені здається, що так.

— Тобі здається?

— Коли Патрік зник, йому було шість років, — сказав Уїн. — Нині йому мало б бути шістнадцять.

— Тобто ти ніяк не міг упевнитися, що це точно він.

— Саме так.

— Отже, ти побачив когось, і подумав, що то Патрік.

— І знову в яблучко.

— А потім?

— А потім я його проморгав.

Майрон відкинувся на спинку сидіння.

— Тебе це дивує, — сказав Уїн.

— Дивує.

— Ти думаєш «Це на тебе не схоже».

— Саме так.

— Я прорахувався, — погодився Уїн, додавши: — там були додаткові втрати.

Уїн постійно вскакував у халепу.

— Скільки?

— Мабуть, спершу варто повернутися трохи назад, — сказав Уїн і витяг з кишені папірець. — Прочитай ось це.

Уїн простягнув йому щось схоже на роздруківку електронного листа. Він був надісланий на особисту електронну пошту Уїна. За минулий рік Майрон надіслав з десяток листів на ту саму адресу, але не дістав жодної відповіді. У полі «відправник» значилось ім’я «анон5939413». Нижче було повідомлення:

Ви шукаєте Ріса Болдвіна та Патріка Мура. За останні десять років вони переважно були разом, але не завжди. Щонайменше тричі їх розлучали. Зараз вони знову разом.

Вони вільні, будь-коли можуть піти, але навряд чи з вами. Ви не знаєте, які вони тепер. Вони більше не ті хлопчики, якими їх знали рідні. Вам може не сподобатися те, що ви побачите. Тепер вони тут. Забудьте про грошову винагороду. Одного дня я попрошу про послугу.

Жоден з них практично не пам’ятає свого колишнього життя. Будьте терплячі з ними.

Майрон відчув, як йому поза спиною пройшов мороз.

— Гадаю, ти спробував з’ясувати, звідки надійшов цей лист.

Уїн кивнув.

— І припускаю, ти не знайшов нічого.

— Віртуальна приватна мережа, — сказав Уїн. — Жодних шансів відстежити, хто і звідки це надіслав.

— Останній абзац, — сказав Майрон, перечитавши листа.

— Так, я знаю.

— Щось у цьому є.

— Якась «справжність», — додав Уїн.

— Ось чому ти сприйняв це так серйозно.

— Атож, — відповів Уїн.

— А що то за адреса? — запитав Майрон.

— Невеличкий убогий район у Лондоні. Перехід, де провертають різні незаконні оборудки. Я прочесав ту територію.

— Добре.

— З’явився дехто, дуже схожий на Патріка у його нинішньому віці.

— Коли?

— Десь за годину до того, як я тобі телефонував.

— Він щось казав?

— Ти про що?

— Він щось говорив? Я просто намагаюся з’ясувати, хто б то міг бути. Може, у нього був американський акцент.