Харлан Кобен - Додому

— Я не чув, як він говорив, — сказав Уїн. — Та й звідки нам знати? Він міг прожити на цих вулицях усе своє життя.

На мить запала тиша, а тоді Майрон повторив:

— Усе своє життя…

— Я знаю, — сказав Уїн, — немає сенсу багато міркувати про це.

— Отже, ти побачив Патріка. І що тоді?

— Я чекав.

— Ти сподівався, що з’явиться Ріс, — кивнув Майрон.

— Так.

— Що далі?

— Патріка образили троє чоловіків, які чомусь були ним незадоволені.

— І ти їх зупинив?

— Саме це я і зробив, — відповів Уїн, уперше за весь цей час легенько всміхнувшись.

Хто б сумнівався.

— І всі троє…? — запитав Майрон.

Уїн стенув плечима і всміхнувся.

Майрон заплющив очі.

— Вони були ще тими виродками, — сказав Уїн. — Ніхто за ними не заплаче.

— То був самозахист?

— Нехай буде так. Ми зараз будемо критикувати мої методи, Майроне?

Він мав рацію.

— То що трапилося потім?

— Поки я розправлявся з головорізами, Патрік утік. Востаннє я його бачив біля станції Кінґс-Крос. Невдовзі після цього я зателефонував тобі.

Майрон відкинувся на сидінні. Вони наближалися до Вестмінстерського мосту й Темзи. У післяобідньому сонці виблискувало «Лондонське око», гігантське колесо огляду, що обертається зі швидкістю, яку можна вдало охарактеризувати «як мокре горить». Колись давно Майрон захотів на ньому покататися, то мало не вмер там з нудьги.

— Ти ж розумієш, — сказав Уїн, — яка це невідкладна справа.

— Вони змусять хлопців зникнути, — погодився Майрон.

— Отож-бо! Вивезуть із країни або, якщо відчують загрозу викриття…

Уїнові не треба було закінчувати думку.

— Ти повідомив батькам?

— Ні.

— Навіть Брук?

— Ні, — відповів Уїн. — Не хотів давати їй марну надію.

Вони їхали в північному напрямку. Майрон дивився у вікно.

— Вони зникли, коли їм було шість, Уїне.

Той нічого не відповів.

— Усі думають, що вони давно мертві.

— Я знаю.

— Окрім тебе.

— І я теж думав, що вони мертві.

— Але ти й далі шукав.

Уїн з’єднав докупи кінчики пальців — знайомий жест, який нагадував Майрону молоді роки.

— Коли я востаннє бачив Брук, ми відкоркували якесь дуже дороге вино. Ми сиділи на терасі й дивилися на океан. На мить вона була тією Брук, з якою я виріс. Декотрі люди є джерелом прикрощів. Брук — цілковита протилежність. Вона дає радість. Завжди давала. Знаєш, як кажуть, деякі люди освітлюють життя?

— Звісно.

— Брук це робить навіть на відстані. Варто просто згадати про неї, і ти вже стаєш щасливішим. Таку людину хочеться оберігати. І коли ця людина відчуває такий біль, то з’являється бажання — ба ні! необхідність — його полегшити. — Уїн потарабанив кінчиками пальців. — Отже, сиділи ми там, пили вино і дивилися на океан. Багато людей п’ють, щоб заглушити той біль, який довелося відчути Брук. Але на неї алкоголь діяв інакше. Він здирав з неї маску. Вимушена усмішка зникла. Того вечора вона в дечому мені зізналася.

Уїн замовк. Майрон чекав.

— Тривалий час Брук малювала собі в уяві повернення Ріса додому. Щоразу, як дзвонив телефон, у неї тьохкало серце. Вона сподівалася, що то Ріс телефонує сказати їй, що з ним усе гаразд. Вона «помічала» його у натовпі людей на вулицях. Вона мріяла про те, як його врятують, як вона його побачить, як вони плакатимуть обоє, коли зустрінуться знову. Вона постійно подумки поверталась у той день: якби ж вона тоді нікуди не пішла, а залишилася б удома, чи взяла б Ріса й Патріка з собою, а не покинула їх з тією нянею — якби ж вона бодай щось зробила не так, будь-що, аби того не сталося. Брук сказала мені, що той день завжди з нею. Постійний супутник. Ти можеш бути попереду на кілька кроків, але той день завжди поряд, плескає тебе по плечу, смикає за рукав.

Майрон сидів непорушно.

— Звичайно, я все розумію. Це не таємниця, що батьки страждають. Брук досі має чудовий вигляд. Вона сильна жінка. Проте дещо змінилося.

— Тобто «змінилося»?

— Це мусить закінчитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Це і було зізнанням Брук. Знаєш, на що тепер вона сподівається, коли дзвонить телефон?

Майрон заперечно похитав головою.

— Що це телефонує поліція. Що вони нарешті знайшли тіло Ріса. Ти розумієш, що я маю на увазі? Незнання — надія — стало болючішим за смерть. Це все лише поглиблює трагедію. Жахливо змушувати матір так страждати. Але це, за її словами — бажання, щоб усе нарешті скінчилося, байдуже як — було ще гіршим.

Якусь мить вони мовчали.

— Як щодо «Нікс»? — спитав Уїн.