Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Коли я говорю, що під час їхніх милих пікіровок, які я просто обожнював, збиралося на грозу, то пересічний читач може прийти до висновку, що мої красуні були насправді відьмами і таким чином грозу викликали. Оце вам типовий приклад, коли неправильно трактуються причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, ви читаєте у газеті про чергове дослідження допитливих американських учених, котрі доводять, що, буцімто, старигани, які кожного ранку трюхикають підтюпцем, хворіють значно менше за тих дідусів і бабусь, що куняють перед телевізорами. Людоньки добрі, вони не тому здорові, що бігають, а тому бігають, що здорові. А як тебе спаралізувало і ти прикутий до крісла-качалки і катетера, то зась тобі трюхикати у кросівках! І таким прикладам нема кінця і краю.

Так було і з грозою. Не мої красуні викликали грозу через сварки, а наявність передгрозового озону у повітрі спричинювала подразливість у їхньому настрої.

Але тоді я ще не міг аналізувати події логічно. Я був екзальтованим романтиком, і мене дуже цікавила відьмацька тема. Погодьтеся, у тому було справді щось романтичне — дві чарівні відьми і здоровенний чорний котяра, який прислуговує їм глупої ночі під час шабашів. А ще була спокуса. Спокуса піднятися над пересічністю життя. І, признатися чесно, я сам усіляко підтримував серед аборигенів ті чутки, із насолодою граючи ролю Чорного Котяри, Лицаря Могутніх Чаклунок. Боже, я був такий дурний, що не міг навіть уявити, якою небезпечною для усіх нас буде ота моя аматорська гра.

Тепер я майже упевнений, що Віра і Аліна були не відьми, а пересічні жінки. Себто, кожна з них, сама по собі, була пересічна жінка, але їхній, пов'язаний не зовсім мені зрозумілими родинно-приятельськими зв'язками, альянс, давав критичну масу, супроти якої були безсилі навіть рутландці із усіма їхніми заклинаннями і чортівнею. Як говорив геніальний Леонардо, вони являли собою силу, складниками якої були дві слабості. Хоча, здається, він мав на увазі якусь архітектурну притичину.

… і ми жили, як я уже казав, наче казкові королі, і у нас був невеличкий замок, оточений ліщинками, луками, струмками і мальовничими схилами. Єдине, що мені страшенно дошкуляло, то — чужі коти. Я був тоді ще «a junga hupfa» і ганяв їх ночами з молодечим запалом. Особливо я турбувався через Мишаче дерево, що його власноручно посадовив посудомийник-марселець минулої осені, іще до мого появлення у цій казковій місцинці. Він говорив, що вже цього літа ми матимемо на десерт соковитих мишей. Я уже подумки бачив як Мишаче дерево відцвітає і на ньому зав'язуються маленькі мишки з пружними, гострими, догори закрученими хвостиками, як тоді оті мишки наливаються солодко-духм'яним соком, важко гепаються додолу і розбігаються поміж кущами порічки.

І от, врешті, Мишаче дерево укрилося буйним цвітом, і я вже відчував легкий мишачий дух і ганяв тих скажених котів, і коли мене що і врятувало від Nervenzusammenbrueh'y, а може і від передчасної смерті, то це мороз. Він ударив раптово і підступно і побив усі чисто квіточки. Тієї ж ночі зник старий марселець і, хоча Аліна запевняла, що то трапляється час від часу перед черговим запоєм, я був певен, що живим його більше не побачу. Так воно й вийшло. Казали, він повісився десь у лісі. Тоді я думав, що через відчай, бо очікуваний рясний урожай мишей загинув у одночасся.

А Мишаче дерево, до речі, так з того часу і не цвіло.

Мій новий, вже котрий за рахунком адвокат, переглянув оці нотатки і мало не луснув з люті. Для початку він ляснув мене по лапах своєю грубезною текою, а тоді заходився битися головою об прикручений до стіни столик. Я думав навіть, що той старезний дідуган тут-таки, у моїй камері, дасть дуба, і мені навісять іще одне убивство. Але він просто відмовився мене захищати.

Забув вам сказати, що я почав писати автобіографічний роман. Мене до того намовила наша нова прибиральниця, яка має далеку родичку у Америці, а та працює прибиральницею у одному видавництві. Тож, я ночами пишу, а ранком таємно передаю їй дрібно списані тонкі листочки.

Єдина утіха, яка мені час від часу трапляється, то це листи, які я отримую від моєї видавниці. Вона вважає, що книга матиме шалений успіх, і я мушу підписати угоду з її видавництвом на ексклюзивне право друкуватися саме у неї.

Судячи за стилем її листів, це дуже інтелігентна людина. Вона приохочує мене до писання і просить contentus paucis lectoribus. Вона обіцяє мені, окрім того, підшукати вправного адвоката, що визволить мене із лабет так званого правосуддя, щоби я зміг насолодитися плодами своєї слави на свободі.