Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Я заздрю тим простим створінням, що для них процес життя — то само собою зрозуміла череда їжі, сну, сексу і задоволень, які являються результатом зароблених тяжкою роботою, або, що значно приємніше, унаслідуваних від багатої тітоньки грошей.

Філософія — то розкіш, що приступна або ж дуже багатим людям, або ж тим, котрі від багатства на користь самої філософії відмовляються і перебираються жити до бочки. Взагалі ж, сила людей так і помирає, навіть ні разу не задумавшись над сенсом свого життя. Більш за те, вони взагалі не почувають потреби філософствувати. І то дуже добре. Народ, що починає філософствувати, не здатен коритися, що, кінець-кінцем, шкідливо для політиків.

Мені здається, що філософи і мислителі — то просто вибракувані за статисткою відхилення від нормальної вибірки, а річ непотрібна, більш за те, шкідлива. Коли б я був королем чи правителем, то заборонив би законодавчим шляхом роздуми і рефлексії, порозвішувавши на стовпах відповідні укази, а заразом усіх без винятку філософів і багатьох письменників, поетів і сценаристів, зробивши виняток лише для Голівуду — «О, навій мені золотії сни!» — чи за яким там мотто вони, у ката, працюють.

А коли випадково лишиться один зайвий стовпчик, то на ньому б було непогано повісити і мене. Бо, як я уже колись говорив, я сам працюю над лінгвістичною теорією самосвідомості і прийшов до висновку, що навіть такий складник, як, скажімо, термінологія, ускладнює порозуміння між носіями різних мов, незважаючи на незліченні орди тлумачів і перекладачів, котрі після невдалого архітектурного проекту у Вавілоні упродовж тисяч років працюють на ниві об'єднання людства.

Візьмімо, приміром, таке поняття як «істина». Слов'янські мови знають два, так би мовити, її сорти — вони відрізняють істину і правду, себто, істину як абсолют, у відношенні, скажімо, до Бога а чи філософічних управ, а для повсяквжитку, що завжди на підхваті, її буденний варіант, правду, що вимальовує не всю картину, а лише вигідний за тих чи інших обставин зріз. Як ото, приміром, приходить додому чоловік за північ і каже дружині: «Пробач, любонько, я мав дуже важливу зустріч». І то — правда. Істина ж полягає у тому, що ту зустріч призначила йому молоденька стенографістка.

Романо-германські мови не відрізняють таких нюансів — правда то і є правда, вона ж таки являється і істиною в останній інстанції. Тому саме і видається романо-германцям слов'янська душа такою загадковою, оті брати Карамазови чи сьогочасні політики. Це просто — неадекватність перекладу через брак відповідних лексичних одиниць. Як, скажімо, при перекладі древніх греків, у яких було кілька десятків а чи й сотень слів для означення поняття «отримати перемогу», як ото «взяти ворога облогою», «розгромити де-інде у піщинці чи на березі моря», не може не втратитися ціла палітра важливих для стародавніх греків і вже несуттєвих для нас емоційних відтінків, що робить для сучасників їхню культуру загадковою. Я вже не говорю про те, на які б труднощі наштовхнувся перекладач кулінарної книжки канібальського племені і яка б то була пожива для старого друзяки Фрейда — психоаналіз її рецептів.

Я перечитав таку прірву словоблудів-філософів і не стрів жодного із ясним розумом і нормальним викладом. Колись я займуся укладанням універсальної книжки, де спробую по-людськи викласти розумування отих асоціальних типів. Наприклад, таке: «Мислення, то є не увага свідомості до свідомості, а націленість до говоріння, до того, що говориться у говорінні», що у перекладі на нормальну, зрозумілу будь-якому плебею мову має означати: «Звідки я знаю, що я думаю, доки не почую, що говорю».

Взагалі ж, філософія мала зупинитися на Декартові, коли він, натомлений словесними розумуваннями, капітулював фразою «мислити — то означає розуміти, хотіти, уявляти і відчувати». Тут немає місця словам, і якби це твердження прийняли за істину, то покоління філософів і психоаналітиків були б безробітними, що, з огляду на необхідність створювати нові робочі місця, являється несприйнятним для профспілкових діячів усіх країн і народів. На превеликий жаль для людської цивілізації, яка — Oh, my profetic soul! — впаде жертвою словоблудства.

Пробач, мій любий видавцю, я відхиляюся від теми.

… і ми жили, наче казкові королі…

Це має стати епіграфом до бестселеру, що його укладає за моїми нотатками редакторка того милого видавництва, яка також шле мені час від часу підбадьорливі вісточки. Я завжди з великою утіхою обнюхую її листи, бо, хоча вони видруковані на комп'ютері, вона торкається їх, вкладаючи до конверта, а тоді передає той конверт секретарці, а може — о гріховна думка! — сама наслинює клейку смужечку язиком, як то любила робити Аліна. Мені навіть здається, що я чую легкий і трохи вибляклий за довгу подорож запах кориці, тоді мені так стискається серце…