Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Я міг би написати з цього приводу з біса добрячий роман, і може коли-небудь таки напишу його, але, щоб не відволікати увагу читача від моєї історії, коротко переповім лише кінцівку. Коли той етнограф-аматор намотав уже кілька кілометрів відео- і аудіоплівки, переходячи тричі на день кордон і руйнуючи таким чином усі закони пристойності і гостинності, і на честь закінчення досліджень запросив обидві ворогуючі сторони на сумісне Свято Об'єднання, за довгими, уздовж кордону розставленими столами і справді зібралися, уперше і востаннє, обер- і нідерхольцландці, і шість годин мирно і весело смажили на дубових дровах майстерно замариновані шашлики. Сам винуватець торжества на шашлики на з'явився. Вірніше, як говорили пізніше у Японії (я маю на увазі не Країну Висхідного Сонця, де про нас, може, і не чули, а нашу Японію), він був на тому святі присутній. У вигляді добре приправлених шашликів. Мені важко судити, чи то була правда, але, чесно кажучи, тільки цим і можна було пояснити оте багатогодинне свято.

Лише на південь від нас панував мир і спокій, бо там, скільки сягало око, простиралися луки. Коли я лежав біля розчиненого вікна на горищі і споглядав безкрає буяння трави і втягував ніздрями тисячі тисяч п'янких нюансів, я був щасливим, бо щасливим почувається не та людина, що володіє найбільшими насолодами світу, а та, що уміє вибирати із усіх насолод лише великі.

«Зелений колір луки, прославлений нашим божественним Пророком, вражає мій зір, і в ту мить я відчуваю, як мій дух оповивається блаженним спокоєм — нібито я наближуюсь до Творця усього сущого».

Думаю, що коли б я не був дальтоніком, я став би ісламістом, бо їхній священний прапор, як сказала Віра (свого часу вона намагалася відкрити мені таїну кольорів), має той само смарагдово-зелений колір, що і травиця навесні. Окрім того, мені, як і Аліні, симпатична їхня толерантність до грішників. Бо, згідно з їхнім світоглядом, якщо бідолаха сам занапащає свою душу і на нього чекають після смерті пекельні муки, то чи варто карати його за це під час його нерозумного злиденного життя. І ще одне положення ісламу здавалося мені з математичної точки зору більш зрозумілим, бо ісламісти не визнають триєдності Бога. Вони твердять, що коли Бог існує, то він являється найвищим таїнством, якому людина не може наважитися будь-що прибавити. Бог може бути лише простим і не можна щось до його божественності додати, аби ту простоту не порушити. Доведіть мені, як сказав той турок, що три не більше за одиницю або хоча б їй дорівнює, і я стану християнином.

Я провів на тому горищі найкращі години мого життя, і які тільки думки не снували у моєму розімлілому від щасливого споглядання того раю мозку, і інколи, у солодкі моменти дрімотної ніги, я, пробачте мене усі ісламісти, буддисти і християни, почувався Богом, котрий собі на утіху створив луки, гори, Мишаче дерево і красунь-королев.

Отже, на південь від нас — ген-ген! — до самих гір, які здіймалися за гарної погоди довершеною чашею на небосхилі, не було нічого, що б заважало нам шумом, смородом чи нещастями. Як не вважати фьону. Той південний вітер з гір промальовував небо до нестерпної лілової синяви, вирізьбляв чорним гряди на горизонті і ніс моїм королевам мігрень, проти якої не допомагали навіть рутландські амулети із зображенням святого Пантелеймона.

Тоді ми зачиняли вікна і двері, опускали жалюзі і вели у сутінках неспішні бесіди на вічні і такі цікаві для мене теми — про кохання, сенс життя і насолоду смерті. Завдяки отим мігреням я отримав начатки моєї енциклопедичної освіти і скуштував насолоди від філософічних управ.

Але найбільшою утіхою тих щасливих днів для мене були наші розніжені сніданки. Я — і дві мої королеви-красуні.

Наганявшись ночами, мов скажений пес, луками, я забирався до Аліниного ліжка і дрімав у неї в ногах якусь годинку, вдихаючи пахощі її сонного тіла і чекаючи, доки Віра закінчить свій ранковий jogging. Крізь сон я чув легкий біг під вікном, хляпання дверей, шум води із ванної кімнати на другому поверсі, мурмотіння пісеньки, як вона спускалася сходинками і чесала щіткою на ходу мокре волосся, тоді розлючене хрюкання кавника, що з ненавистю випльовував чорну, наче пекельна смола, каву, брязкіт посуду — аристократичне теленькання порцеляни, манірні кришталеві зітхання високих стаканів, срібні зойки виделок і ложок, що їх із королівською зневагою шпурляла Віра на тацю, а тоді…

…а тоді двері розчахувалися коротким ударом ноги тренованої каратистки, і разом із моєю другою коханою королевою до спальні уривалася симфонія пахощів — спочатку, наче сурма Ангела-месника на Страшному суді, навально вступала мелодія кави, її одразу ж підхоплювали легкі скрипки свіжоспечених булочок, даруючи людству надію на спасіння, за помахом диригентської палички вступали віолончелі апельсинового соку і валторни мармеладів, а над усим тим фортепіанними акордами Першого концерту Чайковського панував той трунок, заради якого…