Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Якщо він почне чіплятися, тут же залишу його», — вирішила я.

Заграли танго, яке я не вмію танцювати. Я хотіла відмовитися, але не встигла, бо він обійняв мене і повів у світляне коло.

— Повезло мне! Вчера мне присвоили звание старшего лейтенанта и на погонах вспыхнула третья звездочка. А сегодня танцую с четвертой!

Я заперечила з викликом:

— З першою! Я завжди і скрізь перша!

— Ух ты! — розсміявся він. — А танго, между прочим, танцевать не умеешь!

— Так. Бо я лише вдруге на танцях.

Він здивовано звів брови:

— В самом деле?

— Так!

— Ты школьница?

— Ні, я навчаюся в музучилищі, закінчую другий курс, — збрехнула я. На цей раз — свідомо.

Женя вдоволено хмикнув:

— Годится!

— А чому ти не в формі? В пом’ятій сорочці? — куснула його я.

Він обійняв мене міцніше і прошепотів у вухо:

— Потому, милая деточка, что я в само-волке! Форму оставил на хранение… одной старенькой медсестричке и одел рубашку ее то ли сына, то ли жениха… Исключительно потому, чтобы сегодня увидеть тебя!

Я зашарілася, бо мені сподобалося його шепотіння, але все-таки несамохіть сахнулася його.

— Ты одна приехала?

— З мамою.

— И сбежала от мамы на танцы?

— Ні, вона також тут.

— Где?

Я показала:

— Онде. В білому платті. Танцює з якимось військовим.

Він озирнувся:

— Черт! Это же мой майор! — і потягнув мене за руку до виходу: — Пойдем погуляем!

Я висмикнула руку:

— Ні! Я з малознайомими чоловіками не гуляю!

— Ладно. Постоим в сторонке, под липой.

— Ні! — повторила я і подалася до мами. Побачивши мене, вона густо почервоніла.

— Це моя доня. А це, Зіронько, Андрій Павлович. Він танцював у ансамблі ПрикВо.

Майор мені сподобався. Було б добре, якби мама закохалася в нього і покинула Кривого. Але де там! Мама дуж-же порядна. Без печатки лише танцює.

Я взяла в неї ключі й почвалала в номер. Мені дуже хотілося, щоб Женя наздогнав мене, тому що я закохалася… Не в нього, ні, а в його родимку, слово «самоволка», пом’яту сорочку, яку від одягнув задля мене… І він також закохався. Трохи в моє ім’я, трохи в мою непоступливість, бо якби я пішла з ним гуляти, то повелася б, як Галя-Люба-Надя. А я показала йому, що… Він знайде мене!

Толя чекав мене під корпусом. Смурний-пресмурний.

— Ты опять была на танцах?

— А ти чому не прийшов?

— Отчиму стало плохо. Врачи считают, что ему пора завязывать с работой. А он — ни в какую.

— Чому?

— Хочет выучить меня. Но не такой же ценой! А тут еще и ты…

— Що я?

Він поклав мені руку на плече:

— Зоря! Если ты затанцуешь там кого-то, я рехнусь!

Я так розчулилася, що… цьомкнула його в щоку й побігла в корпус. Щоб не розплакатися.

Мама повернулася за північ. Якщо вона розлюбить Кривого, я закінчу дев’ятий клас відмінницею.

Вчора було божевільно чудовим і водночас лячним. Я пообіцяла Толі, що зранку позуватиму йому. Він хоче написати мій портрет маслом «Дівчина з дзвіночками». Але не вийшло, тому що Богдан не з’явився на сніданок. Я здогадалася, що він занедужав, і побігла до нього.

Йому ставили крапельницю. Виглядав він кепсько: блідий-блідий, очі запалися, щоки поголубіли. Я дві години читала йому вірші Ахматової і розповідала про Київ, а він майже пошепки прочитав вірш поета, про якого я чула вперше. Його також звали Богданом, і він був його далеким родичем. Я запам’ятала лише перші рядки: «Боюсь згасити світло лямпи, бо може стати ще темніш, і ніч, розкладена на ямби, у серце впилась, наче ніж!» Це Богдан віршем сказав мені про те, що пережив уночі.

Толя на повну котушку крутив свою SOS-пісню. Мені було дуже шкода його, але я не могла зоставити Богдана.

Заявилася до нього аж перед дванадцятою. Збрехала, що мама водила мене до окуліста, а там була черга. І в мене зіпсувався настрій, тому що я ненавиджу брехати. Мені навіть здалося, що я вже не кохаю його, бо хіба можна кохати, якщо боїшся?

— Я буду приходити, коли захочу, або не приходитиму зовсім, — сказала я йому.

Мені здалося, що він зрозумів мене.

А по обіді зненацька об’явився Арсен. Чекав мене під їдальнею. Я сказала мамі, що піду в бібліотеку. Вона дозволила й подалася в номер — відпочивати.

Арсен приїхав дядьковою «Ладою», щоб повезти мене в Н., і я поїхала з ним жахливою, вибоїстою дорогою. Він зупинив машину біля церкви, сказав, що його дядько-священик вже сорок років править у ній.

Церква справді була давньою, затишною. Пахла ладаном, воском і цвіллю. І ще чимось… Може, ангелами, а може, душами померлих, яких тут відспівували понад двісті років. Оглядаючи її, я чомусь весь час згадувала Богдана: його сумні очі й голубуваті вуста. Й жалкувала, що не поїхала з ним у Н., коли він мене кликав.